read-books.club » Детективи » Вигнанець і навчена відьма 📚 - Українською

Читати книгу - "Вигнанець і навчена відьма"

205
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вигнанець і навчена відьма" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 42 43 44 ... 70
Перейти на сторінку:
Києві певні знайомства. Звідти є можливість вплинути на Полтаву. Є впевненість, що в разі зібрання вами беззаперечних доказів тутешня поліція їх проковтне.

— Дякую за довіру.

— Вважайте угоду укладеною. Чоловіка поставлю до відома про неї, щойно закінчимо розмову. І коли ви вже працюєте на нас, прошу відповісти на одне запитання.

— Якщо зможу.

— Спробуйте Про спосіб убивства поліція сказала: ножом у спину, тяжке поранення, параліч, годину помирала, стікаючи кров’ю. Та досі не ясно, чому Олеся прийшла серед ночі до річки і як дозволила собі підпустити вбивцю зі спини. Уважно читала протокол, нічого не зрозуміла.

— Я теж, — зізнався Чечель. — Більше того. Вбито її на відкритій місцевості. Піщаний берег, непомітно не підкрадешся. Але, крім її слідів та слідів двох місцевих рибалок, котрі знайшли тіло, інших я не побачив. А я, Лизавето Степанівно, був на місці злочину раніше за поліцію.

— Натякаєте, вбивця не наблизився до Олесі?

— Жодного натяку. Кажу, як є чи, принаймні, як виглядає. Вбивця — невидимка. Рухався, розчинившись у повітрі, не торкаючись піску ногами. Розумійте, як хочете.

Лизавета не знайшла, що відповісти на почуте.

Тож Платон перейшов до інструкцій.

Уже знав від неї про намір покупців почати перемовини чимшвидше.

Розділ 17

Таємниця Прокопихи

утір оточували болота.

Не щільно, широким неправильним півколом, що нагадувало величезну підкову. Якщо її уявити, то хата під солом’яною стріхою стояла майже в самісінькому центрі півкола. Дороги туди не проклали, лиш стежка широка тягнулася до лісу, пірнала між дерев, де звужувалася, немов хтось навмисне стискав її з обох боків. Тут навіть серед білого дня було темнувато, такі собі вічні сутінки. Ближче до галявини, де стояв хутір, стежина знову давалася вшир і виводила до благенького тину.

І одразу налітали комарі.

Адже болото починалося менш ніж за версту за хутором. Якщо взяти ліворуч або праворуч, доведеться чухрати з півгодини. Та все одно далеко не зайдеш, ґрунт під ногами почне м’якшати, потім — ноги вгрузати, підошви чобіт чавитимуть воду, і необережна людина незабаром провалиться у твань по коліна. Ногу ще можна врятувати, звільнити з полону, і як не лякатися, зберігати спокій, триматися розважливо — знайдеться безпечний шлях відходу. Проте часто-густо людина, котра забрідає сюди вперше, лякається, панікує, сахається вбік — і провалюється вже вище коліна, тепер одразу обома ногами. Вибратися самому вдається не завжди й не кожному.

Так розповів Сава Писаренко, пояснюючи й малюючи Чечелю дорогу до хутора Прокопихи. По Олесиній загибелі, а надто — після похорону велетень закреслив для себе все лихе, що мав до Платона. Ще до розмови з Лизаветою ставився до нього тепліше. Як почув по секрету, що Чечель шукатиме вбивцю обожнюваної прикажчиком панночки, не стримався — обійняв нового товариша до хрускоту в кістках. А потім згріб за барки, підтягнув упритул до лиця й вимагав обіцянки: віддати душогуба йому найперше, хай би навіть від того небо впало на землю. Чечель дуже хотів дати Писаренкові таке слово — та звик бути чесним із тими, хто став на його бік. Тож вичавив: постарається, але нічого обіцяти не може.

«Даймлер» уже їздив. Та Платон справедливо розсудив — автомобіль туди не пройде, матиме з ним нову мороку. Взяв коляску, Сава звелів запрягати гостеві на першу ж вимогу. Він же видав Чечелю стару брезентову куртку, штани з цупкої «чортової» тканини, мисливські болотяні чоботи з високими халявами. Трохи подумавши, Платон усе ж прихопив револьвер.

Ніхто не зустрічав, ніхто не вийшов до прибулого з хати.

Кінь голосно пирхнув, мотнув головою, ганяючи гривою комарів та величезних ґедзів, що враз налетіли на легку здобич. Чечель убив кількох у себе на щоках, потім зрозумів — краще змиритися, інакше так і лишиться на місці лупити прикрих комах-кровопивць. Зістрибнув із передка, пройшов до хвіртки, сіпнув.

Не замкнено. Хоч є й засув, і клямка.

— Агов, є хто вдома? — запитав голосно.

У відповідь — тиша. Навіть кізочка, що вільно скубла травичку в дальньому куті двору, не глянула на нього. Гукнувши ще раз і вважаючи обов’язок чемного візитера виконаним, Платон зайшов у двір, причинивши хвіртку.

Постояв, роздивився довкола.

Крита посірілою від часу соломою хата зовсім не нагадувала будиночок на курячих ніжках. Кури тут були, кілька чубарок статечно вийшли назустріч із-за рогу, подріботіли повз, до невеличкого дерев’яного сарайчика. За ними поважно виступив півень, і саме він, хазяїн курника, перший серед тутешніх мешканців, звернув на прибульця бодай якусь увагу. Змірявши Платона знизу вгору поглядом маленьких очиць, півень витягнув прикрашену червоним гребнем голову, хлопнув крилами, двічі кукурікнув.

— Здоров, — усміхнувся Чечель. — А баба ваша де?

Півень пихато викотив уперед груди, солдатським кроком рушив далі за курми, остаточно втративши до Платона інтерес.

У протилежному від сарая куті двору стояла криниця з журавлем. На цямрині прилаштувалося відро, поруч Чечель побачив бляшаний кухоль. Дотепер спрага не мучила, та раптом дуже захотілося пити. Пройшовши до колодязя, Чечель зазирнув у цебро. Повне трохи більш як на половину. Вода виявилася прозорою, навіть пахнула криничною чистотою, і Платон відкинув побоювання, що тут, поруч із болотами, вона може відгонити мулом і взагалі труїти. Черпнувши кухлем, жадібно випив. Потім пішов до хати.

Задля пристойності постукав спершу в вікно, що сягало нижнім краєм до самої призьби. Потім — у двері, з вигляду важкі, грубо зроблені, міцні. Відповіді не дочекався, штовхнув їх, прочиняючи. Ступив через поріг.

Запахи, які враз огорнули, витягнули з пам’яті давно забуте гімназійне дитинство в селі під Ніжином. Усередині густо, немов у грудці свіжого тіста, замішалися різні пахощі. Земляної долівки, притрушеної шаром соломи, ледь-ледь прілої. Печі й захололого борщу, звареного й запареного в чавунному горщику. Сухих трав, скручених пучками й розвішаних попід низенькою стелею всюди, де лиш можна було їх примостити. І ще чимось, природи чого Платон розрізнити і пояснити не міг.

За спиною раптом шаснуло.

Потім тихо загарчало.

Чечель ступив крок праворуч, рвучко розвертаючись та виймаючи револьвер.

Дуло дивилося на кудлатого собаку, що завмер у проймі дверей.

— І кого це завіяло, яким вітром?

Спершу майнуло — говорить пес жіночим голосом. Та він тільки висолопив язика й далі гарчав, не аж так голосно, навіть не загрозливо. Просто давав зрозуміти, чия тут територія.

— Я з миром прийшов, пані...

Платон запнувся, добираючи правильне звертання.

— Зви Прокопихою, так люди кличуть.

1 ... 42 43 44 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вигнанець і навчена відьма», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вигнанець і навчена відьма"