Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

Євтим не відповів, Яким теж.

- Втім, - Полковник через силу змінив тон на позитивніший, відкидаючи неприємні спогади, - Я вижив, а разом зі мною побратими. Нас нагородили, довірили командування на інших напрямках…

- З вами не було Ружинського?, - Запитав Яким, згадуючи свої події.

Свирид подивився на сина й заперечливо захитав головою.

- Ружинський отримав нагороди, мав піти на службу далі, але втік, - Пояснив Свирид, беручи кусок хліба, - На нього почали полювати «Знайти живим або мертвим», адже гроші із собою він забрав. Я намагався захистити його, але… Тільки пізніше дізнався, що Гнат пристав до запорожців, - Свирид потер руками від крихт, - А значить моя допомога йому уже була не потрібна. Запорожці стоять один за одним горою, поки хтось із своїх не перейде межі закону.

- Він став отаманом, - Добавив Яким.

Свирид підняв долоню в знак порозуміння.

- Значить законів не порушив.

Євтим уважно слухав і спостерігав.

- Ружинський не єдиний, хто пристав туди, - Продовжив Свирид, - Багато не хотіло миритися з все більшим впливом Москви. Людей забирали, брали майно, палили села, мито піднімали, податки теж. Словом, - Свирид гучно поставив долоні на коліна, наче підсумовуючи розповідь, - Причин тікати в них було достатньо.

- Однією з таких причин, чому я пішов зі служби, Якиме, - Євтим зробив невеличкий додаток, - Було незаконне відбирання майна в Катерини. Вона надіслала мені листа і я не знаючи, що робити, звернувся до твого батька, - Свирид ствердно кивнув головою, - Він зміг розібратися, що і до чого. Через пару днів я залишив службу й поселився в Лелечках.

- А чому пішли?, - Яким зацікавлен запитував.

- Було небезпечно продовжувати службу, - Пояснив Свирид, - Попросив його залягти десь.

- Ну, а я був не проти, - Доволі весело сказав дідусь, - Мушу сказати, спокійне життя в селі має багато плюсів.

- Ти вже говорив, - Жартома видав Яким.

Дідусь тихо засміявся.

- Ніякої біготні, - Почав перераховувати Євтим, - Захотів - приліг, захотів - присів. Хочеш їсти? Пішов на кухню, в льох, в садок, - Дідусь видав задоволене «ммм», - Не життя, а казка.

Вогнище давало світла на один людський крок, місяць вкрили хмари. Інколи сильні пориви вітру хитали вогонь від чого в небо здіймалось більше іскор. Ліс хоча й здавався мертвим, та інколи з повного мороку й кордону лунали дивні звуки, Яким помітив кілька таких, але не звертав уваги.

- Там ходить хтось?, - Запитав хлопець, обертаючись назад.

Намагався розгледіти силуети чи бодай щось, але морок вкрив околиці так густо, що очі хотіли повернутись до світла.

- Напевне тварина, - Відповів Свирид, поправляючи палаючу палю збоку, - Євтиме, ти спиш?

- Га?, - Дідусь підірвався з колоди.

Свирид знову засміявся.

- Нє-нє-нє, - Швидко вимовив Євтим, - То я закимарив, - Сказав позіхаючи, - А шинка ше є?

Яким взяв ніж, відрізав кілька шматків, передав їх Євтиму та Свириду.

- Я осе думаю, Якиме, - Дідусь сперся однією рукою на колоду, продовжуючи їсти канапку, - Мусимо робити весілля… А де?, - Подивився на Якима поглядом, що супроводжує вдвічі більше питань.

Яким дивився вниз, Свирид уважно спостерігав.

- Зробимо в Лелечках.

Євтим прокашлявся.

- Я куплю все, що треба, запросимо людей, відгуляємо, відсвяткуємо, - Хлопець підняв очі.

- За фінанси не хвилюйся, я профінансую, - Сказав Свирид.

- А Катря наготує, - Весело добавив Євтим і засміявся, - Ще по сусідніх хатах закличе, ой, така забава буде! Почуєте як я граю на скрипці, - Євтим стишив голос.

- То ти музика?, - Зацікавлено запитав Свирид.

Євтим гонорово пирхнув і різко зачесав потилицю.

- Давно не грав, - Пояснював дідусь, - Але то як їзда на коні, до гробу не забудеш!

- А я коли малим був, думав битиму по військових барабанах, - Розповів Свирид.

- А чо не бив?, - Євтим спершу серйозно запитав, після чого засміявся.

Свирид вирішив не відповідати, ринувся у спогади. Яким інколи дивився, то на дідуся, то на батька. Він відчув себе щасливим, саме в цю мить, біля вогнища, куска шинки з хлібом і компанією, яку разом ще не бачив.

З лісу продовжували лунати дивні моторошні звуки і ними не було потріскування гілки чи шум листя. До Якима лунало легке та чітке гудіння, не залишало відчуття, що хтось там сидить. Він ближче підсунув шаблю, яку спер на колоду.

- Як тобі зброя?, - Запитав Свирид, помітивши рух Якима рукою.

Хлопець наче повернувся назад у світло, переключився.

- Зручна, - Відповів коротко, втім, за мить продовжив, - Як ви й говорили, руків’я важливіше леза.

Свирид непомітно кивнув. Узяв свою шаблю, що була позаду покладена на землю, витягнув з піхов й оглянув зброю. Піднявся.

- Зробімо дружній спаринг, дуель, - Полковник відійшов на кілька кроків від вогнища.

Євтим дуже цікаво спостерігав, кинув погляд на Якима. Хлопець теж піднявся й став навпроти батька.

- Тут темно, ви впевнені?

- Умови рівні, - Свирид грався шаблею в руках.

Яким тихо видихнув повітря, щоб врівноважити удари серця, Свирид не зводив очей.

- Підійди, потрібно схрестити шаблі.

Майже на середині леза, вони приставили доли навхрест. Свирид хитро сверлив поглядом сина й різким рухом вбік відвів його шаблю. Яким прокинувся, знав, що це лише перший рух, що сигналізував про початок дуелі.

Свирид вирішив нападати першим, широким замахом рубав високо в районі лівого плеча, Яким зреагував, відступив вбік і парирував удар, заставляючи Свирида вийти на кілька кроків вперед та відкрити спину, але полковник цього не допустив, втім не нападав, чекав черги Якима.

- Які герці, - Захоплено говорив Євтим.

Яким почав наносити швидкі удари, відводячи ліву руку вбік, Свирид вміло відбивав відходячи назад, знав, що його син збирається відвести противника в глуш, темряву, але за  законами природи, дивитись з темряви в світло простіше, аніж навпаки. Він скористався цим, то ж почав наносити швидкі неочікувані удари з різних напрямів, що направду, було непросто. Яким вимушений знову відходити назад, викрутився з-під граду ріжучих ударів, й ударив просто по ребру шаблі сподіваючись вибити її з рук, але Свирид втримав удар й швидким обертом сік розмашисто в районі грудей. Яким миттєво присів й направив руку під Свиридову, яка в цей момент відкрилася, він затиснув його корпусом й хотів ударом відкинути, аби позбавити рівноваги, та тільки наважившись, вони синхронно зупинилися, застигли в позі й зустрілися поглядами. Важко дихали.