Читати книгу - "Омріяний Рим"

406 року велика орда готів перетнула Рейн, а одного спекотного дня 410 року армія під проводом арійського християнина Аларіха увійшла до Рима по Via Salaria — соляній дорозі, що нині лежить неподалік залізничної станції, де кишить повіями, — і захопила місто. 476 року Ромула Августа, останнього імператора, усунули від престолу й відправили до маєтку в Равенні. Ці події нам традиційно подають як катаклізм, якоюсь мірою так і було. Утім, зовсім не обов’язково, що власне тогочасні римляни вважали так само.

Можна активно сприяти своїй деградації й падінню, при цьому не тямити того.

Зрозумівши, що варварів не здолати, римляни просто прийняли їх. Вони дозволили їм управляти великими територіями, спершу у Фракії, а згодом у Галлії, поволі перестаючи помічати ту відмінність, яка тримала імперію купи. Рим поволі втрачав уявлення про поділ на «нас» та «їх».

Невдовзі вже було важко розрізнити, де варвар, а де римлянин. Не рідкістю стали вусаті римляни й генерали-варвари, які захоплювали імператорський престол. Італію заполонили остготи, Іспанію — вандали.

Хоч вони й не були повноцінними римлянами та мали лише примарне уявлення про те, як усе працює, але докладали чималих зусиль задля досягнення статусу римлян. Щоправда, у підсумку це все нагадувало радше гігантське чаювання мавп.

Урешті-решт Рим упав. Це було ніяке не «перетворення», «еволюція» чи звичайне заміщення однієї культури іншою. Насправді то була безпрецедентна політична, економічна й культурна катастрофа глобального масштабу без жодних компенсацій.

Армія розвалилася. Населення скоротилося. Почалося лихоліття, протягом якого Британія на 300 років утратила гончарне мистецтво, у Франції забули, як виготовляти черепицю, а по всій Європі лабіринти чарівних вілл потицяли бридкими халупами. У злиденні часи залізної доби корови були заввишки 115,5 сантиметра, досягнувши 120 сантиметрів за імперії. Проте вже в ранньому Середньовіччі вони сягали 112 сантиметрів.

Та передовсім падіння імперії стало кінцем тієї дивовижної грамотності населення римського світу. Браян Ворд-Перкінс із оксфордського Трініті-коледжу влучно наводить приклад графіті з борделю в Помпеях як доказ того, що римляни вживали письмове слово в побуті, описуючи ті безневинні насолоди, що згодом стали предметом осуду й істерії християн. У мороці Темних віків поховали не лише Вергілія, а й уміння читати й писати.

Відчуття втрати підсилювало різкість і дикунство того переходу. Спогади та мрії про Рим лишень солодшали порівняно з тими страхіттями, що їх змінили.

Це й не дивно, чому людство досі озирається на Рим, оминаючи безодню Темних віків, і намагається повернути щасливу епоху Pax Romana.

Якби нам, сучасним європейцям, випало обрати все найкраще й відкинути все найгірше з того, що було в Римі, що ми взяли б і що відкинули б?

Ми точно не перейняли б рабства, необмеженого права власності, істеричного культу особистості, мілітаризму й жорстокості. Натомість ми обрали б релігійну, расову й інтелектуальну терпимість і жагу до знань. Ми точно запозичили б принципи вільної торгівлі часів розквіту імперії, коли економіка процвітала, а люди заможніли без зайвої бюрократії й обмежень.

Якщо вже рівнятися на римлян, то не слід забувати й про турків, але не через питання релігійної терпимості, а тому що саме в Туреччині імперія протрималася наступні 1000 років, остаточно впавши разом із Константинополем 1453-го. Гарно було б разом із турками возз’єднати дві половини Римської імперії.

Добре було б повернути той народний дух творчої енергії, притаманний римлянам, а також геній, завдяки якому вони керували імперією з вісімдесятимільйонним населенням, маючи лише 150 посадовців.

Проте найголовнішим є те, що нам слід збагнути: ми вже ніколи не повернемо ту римську політичну єдність, за якої обличчя кожного громадянина імперії, мов соняшник, поверталося в бік політичного центру. У цьому заслуга тільки Августа, і навряд ми колись повторимо це досягнення.

Для того щоб усе вдалося, нам доведеться повернути посаду імператора з напівбожественним статусом, який напряму промовляв би до кожного громадянина своєї освяченої богами імперії.

Ні, нам нізащо не поталанить відтворити Римську імперію з її неповторною мирною єдністю всіх рас і народів. Проте якщо історія й учить нас чогось, то лише того, що ми ніколи не облишимо спроб здійснити це.

Розділ чотирнадцятий

А далі прийшли мусульмани

Становлення ісламу, кінець єдності римського світу й остання надія для тих із нас, хто досі мріє про возз’єднання…

Усі наші європейські міста, мови, закони, культура й релігія є продуктом Римської імперії. Та що найголовніше, Рим заклав нам європейський спосіб мислення. Наші голови нагадують великі темні горища, захаращені забобонами, що сформувалися сотні, коли не тисячі років тому.

Сучасний світ можна збагнути, якщо зрозуміти, як він постав із Середньовіччя, яке, своєю чергою, можна осягнути, якщо прийняти той факт, що воно було прямим наслідком стародавнього світового ладу. Саме тому впоратися з власними комплексами й забобонами (не в останню чергу з тим, що називаємо ісламською загрозою) можна тільки за допомогою усвідомлення, як ті забобони виникли.

Якщо хочете мати ідеальний приклад впливу середньовічної думки на розум сучасної людини, пригадайте лекцію, яку Папа Бенедикт XVI прочитав у Реґенсбурзі, Баварія, у вересні 2006 року. Гадаю, буде цілком справедливо припустити, що доти мало хто чув про Мануїла II Палеолога — старого, якого процитував Папа, спричинивши цими словами значний скандал. Сумніваюся, що багато кому з читачів узагалі відомо, що старий той був передпередостаннім римським імператором та жив у місті, яке нині зветься Стамбулом[100].

Однак те, що він сказав ще 1391 року, дещо резонує з поглядами мільйонів мешканців Заходу, чиє сприйняття ісламу варіюється від поміркованого прийняття до відвертої ворожості. «Подивіться, що нового приніс Магомет, і самі не побачите нічого, крім речей жорстоких і нелюдських, як-от його наказ ширити своє віровчення мечем», — промовив Папа в Реґенсбурзі. Це речення висмикнули з контексту, роздзвонили на весь світ, повторили в усіх новинах, і вже невдовзі скрізь, від Джакарти до Кума[101], розпочалися протести. Натовп виламував двері церков, а Марокко взагалі відкликало свого посла у Ватикані.

Та найжахливіше сталося по обіді 16 вересня 2006 року, коли кілька сомалійських стрільців, підігрітих антипапськими висловами, почутими від місцевого імама, приїхали до католицької лікарні в Моґадішо й випустили сім куль у спину милої шістдесятидворічної італійської черниці сестри Леонелли. Помираючи, вона висловила один з основоположних принципів своєї віри.