Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

«Lex Grabski» 1924 р., робота Станіслава Грабського, який замінив україномовні школи двомовними (на практиці — польськомовними). Приєднавши в Ризі тих, кого він вважав за сумирне населення (податливих до асиміляції українців), Грабський сподівався, що в наступному поколінні вони стануть поляками. Його закон призвів до стрімкого зростання кількості приватних шкіл і відштовхнув українську молодь від польської влади[259]. 1925 року, під час прем'єрства його брата Владислава, Станіслав Грабський як міністр внутрішніх справ заблокував спроби провести справедливішу земельну реформу. Переворот Пілсудського в 1926 р. міг стати поворотним моментом. Відтепер польська політика стала асиміляцією «державною» а не «національною»: громадяни мали оцінюватися відповідно до їхньої лояльності державі, а не за національністю. Відчуваючи цей поворот подій як загрозу, ОУН організувала кампанію саботажу, спрямовану спровокувати Пілсудського на репресивні дії. У відповідь, хоча також і для підтримки на парламентських виборах партій, яким він симпатизував, Пілсудський організував сотні каральних контрзаходів, одним із найпоширеніших видів якого було тілесне покарання[260]. Таке приниження лише посилило тривалу ворожнечу.

Волинь була викликом іншого роду, ніж Галичина. Це був другий за величиною край Польщі, поля, ліси та болота якого не надто псували дороги чи залізничні колії, а в містах була відсутня каналізація. Найбільшим містом було Рівне, більшість сорокадвохтисячного населення якого складали євреї. Майже 90% населення Волині, тобто фактично кожен, хто не був євреєм, працювали на землі (чи володіли нею). Порівняно з Волинню навіть відома своєю відсталістю Галичина виглядала цілком європейською й досить національною. Тоді як Галичина була мобілізована великою війною між українцями та поляками, на Волині на початку 1920-х рр. національних рухів не було. Польсько-литовське повстання 1863 р. мало тут невеликий резонанс, оскільки кількість поляків на Волині була меншою, а польські магнати змогли прийнятно порозумітися з царською владою. Польське питання, таке страшне для російських губернаторів у Литві, російськими губернаторами в Україні вважалось подоланим. У 1921 р. 68% населення польської Волині були визначені українцями, але ані вони, ані 16% визначених поляками, не висловлювали особливої схильності до націоналістичних дій. Багато, якщо не всі, місцевих поляків розмовляли українською; деякі були колишніми уніатами, а зараз — православними. Перед 1914 р. на російській Волині не проводилось жодної національної польсько-української дискусії, подібної до тих, що мали місце в австрійській Галичині[261]. З іншого боку, традиція (українського) селянського повстання проти (польських) панів мала за собою більше двохсот років. Лише у 1905–1907 рр. було зареєстровано 703 випадки кривавих селянських виступів на захист своїх прав на землю[262]. Хоча Перша світова та українсько-польська війна в Галичині ввели волинських юнаків у ширший світ націоналізму, у 1921 р. поділ землі ще не сприймавася селянами як частина загальнонаціонального визволення. Землевласників ще не розцінювали як ворожу націю; їх батьківщиною і далі була батьківщина, яка не залежала від земельної реформи.

Незабаром все це змінилося. Уже на виборах 1922 р. українці Волині голосували за українців. Потрапивши до сейму, українські депутати були неспроможні запобігти тому, що вони мали би зупинити: польській колонізації. Протягом трьох століть земельний голод був на Волині найважливішим соціальним питанням. Польща провела земельну реформу і більш-менш покінчила з феодальними землевласницькими практиками[263]. 1923 року Вінцентій Вітос, польський аграрний лідер, об'єднався з націонал-демократами. Це означало, що аграрна політика у Польщі стане радше пропольською, ніж проселянською, а селянська реформа буде розроблена на користь поляків. Таким чином, давні конфлікти навколо володіння землею почали накладатись на нову національну політику. Прихильне ставлення й особливі умови для польських колоністів унаочнили зв'язок між державною владою, мовою та землею. Разом із колоністами на Волині з'явились і польські чиновники. Оскільки місцеві поляки розцінювалися як недостатньо підготовлені, аби керувати Волинню, держава відряджала туди поляків із Центральної Польщі та Галичини. Притік привілейованих поляків створив новий стереотип, що повільно, здається, причепився до всіх поляків загалом[264].

З класових і національних конфліктів на Волині скористалась радянська пропаганда. У 1920-х рр. Радянський Союз експортував до Східної Європи різновид комунізму, що підтримував селянські амбіції та протидіяв існуючим національним державам. Дві ленінські тактики — союз із селянством та вправне використання національного самовизначення — виявились дуже доречними на Волині; загальне використання цих питань Комінтерном на сході Польщі було продуктивнішим, ніж деінде. У Комуністичній партії Польщі стали настільки домінувати українці та білоруси, що Москва мала закликати до змін. Водночас, як зазначив би кожен справжній марксист, плани щодо радикального перерозподілу землі без компенсації були популярними з огляду на класову структуру. За своїми економічними та соціальними умовами Волинь була надзвичайно подібною до батьківщини Леніна: малородюча земля, високі темпи народжуваності та екстенсивне ведення сільського господарства великою кількістю населення. Радянська увага до польської держави як до причини земельного голоду відвертала увагу від справжніх радянських практик і посилювала національне забарвлення земельного питання на Волині. Цю пропаганду підтримала демонстрація сили, коли на початку 1920-х рр. за сприяння СРСР було організовано та здійснено сотні збройних нападів на польських колоністів на польській Волині[265].

Позитивні досягнення польської держави, наприклад, в освіті, виявились сумнівної ваги для ширшої політичної боротьби. Завдяки польській політиці з'явилося перше покоління освічених волинських українців. Однак на відсталій Волині з невеликою кількістю робочих місць, де адміністрацією керували поляки, для української еліти було небагато гідної роботи. Після того як польське сільське господарство вразила Велика депресія, шанси на появу на Волині середнього класу стали мізерними. Новопосталий інтелектуальний пролетаріат став, таким чином, зручним матеріалом для комуністів із Києва та націоналістів зі Львова. Волинські українці навчились читати в польських школах; але що саме читати, вони дізналися від галицьких українських націоналістів та центральноукраїнських комуністів. Галицькі українські націоналісти легко проходили на Волинь, незважаючи на так званий «Сокальський кордон», що відділяв Галичину від Волині. Так само легко радянсько-польський кордон у Східній Волині переходили радянські агітатори. За таких обставин демократія продовжувала приносити небажані для Варшави плоди. На місцевих виборах 1927 р. волинські українці голосували за приховано прокомуністичних лівих. Саме ліві організовували більшість публічних політичних демонстрацій на Волині[266]. Зважаючи на делікатне геополітичне становище Волині — одразу на захід від радянської України — це вимагало змін у політиці. 1928 року Юзеф Пілсудський відправив керувати Волинню свого давнього бойового товариша Генрика Юзевського.

Відповідно, проблемою, яку треба було розв'язати на Волині, була лояльність української більшості, а не єврейської меншості. І український комунізм, і український націоналізм прагнули реваншу: перший підтримував експансію радянської України, другий — створення незалежної України. Проте Волинь була також осередком сіонізму, прихильники якого прагнули не зруйнувати Польщу а тільки виїхати з неї. Хоча 99% дорослих волинських євреїв вважали їдиш чи іврит своєю рідною мовою, а дві третини єврейських дітей навчались у сіоністських приватних школах, це розцінювалось нейтрально чи позитивно[267].

Генрик Юзевський (1892–1981), уродженець Києва та щирий федераліст, був представником Пілсудського в українському уряді під час польсько-українського союзу 1919–1920 рр. Він підтримував політику «державної асиміляції» Пілсудського і вважав,