Читати книгу - "Лінкольн у бардо"

«Інформанти Герндона», за ред. Даґласа Л. Вілсона та Родні О. Девіса (лист до Джесса К. Вейка).

Вони могли гасати повз нього, ніби навіжені, бавитися у стрілецькі змагання, а він навіть голови не підводив від своєї роботи. Адже Лінкольн (відкладемо всю подальшу агіографію) був людиною амбітною — амбітною мало не маніакально.

«Вони його знали», за ред. Леонори Моргауз (з уст Теодора Бласґена).

У того, хто вважає, буцім Лінкольн спокійнісінько сидів собі, розправляв складки на своїй [адвокатській] мантії і чекав, доки його покличуть, уявлення про нього вельми хибне. Він завжди все прораховував і завжди планував наперед. Його амбіції — то був такий собі невеликий двигун, який ніколи не знав спокою.

Майкл Берлінґейм, «Внутрішній світ Абрагама Лінкольна» (з уст Вільяма М. Герндона).

Хтось подібний на мене — а я давно вже вирішив відмовитися від мирських устремлінь задля спокійніших домашніх та сімейних утіх і погодився, як наслідок, на менш бурхливе світське життя, — може лиш уявляти собі ті чорні хмари, які неминуче купчилися над головою, варто було бодай на мить замислитися про те, що все могло б скластися зовсім інакше, якби важливим домашнім справам приділяли належну увагу.

Норман Дж. Ґранд, «Мудрі слова та добірка листів від дідуся» (неопублікований рукопис за ред. Сімон Ґранд; використано з дозволу).

Самокатування батьків після втрати дитини іноді не має кінця-краю. Коли ми любимо, а об’єкт нашої любові — маленький, слабкий та беззахисний і тільки в нас шукає захисту, й коли такий захист через які завгодно причини виявляється недостатнім, то яка тут може бути розрада (виправдання, вибачення)?

Жодної.

Сумніви гризтимуть нас довіку.

І навіть якщо ми одні сумніви відкинемо, на їхнє місце неодмінно прийдуть інші, а потім — ще інші.

Мілленд, там само.

LXXIII

Осуд і провина — ось дві фурії, що оселяються у домі, де смерть забирає дитину так, як забрала Віллі Лінкольна; у цьому ж випадку осуду навколо було більше, ніж досить.

Епстейн, там само.

Критики звинувачували Лінкольнів у безсердечності: мовляв, доки Віллі хворів, планувати прийняття не варто було.

Брайтні, там само.

Навіть коли минув уже якийсь час, спогади про той урочистий вечір неодмінно змішувалися з болем.

Ліч, там само.

Побачивши, що Віллі стає щораз гірше, місіс Лінкольн вирішила відкликати картки із запрошеннями і відкласти прийняття. Містер Лінкольн натомість тримався думки, що картки краще не відкликати.

Кеклі, там само.

Увечері п’ятого числа Віллі палав у гарячці, а мати одягалася тим часом на бенкет. Дихати йому ставало дедалі важче. Вона зрозуміла, що у нього набрякли легені, і злякалася.

Кунгардт і Кунгардт, там само.

[Лінкольн] принаймні сказав, що перш ніж удаватися до якихось кроків, треба порадитися з лікарем. Покликали доктора Слоуна. Той заявив, що Віллі вже ліпше, і додав, що не бачить жодних перепон для швидкого одужання.

Кеклі, там само.

Лікар запевнив Лінкольна, що Віллі одужає.

Дебора Чейз, «Президентські Гіппократи» (з уст Джошуа Фрівелла).

Героїчні й розв’язні мотиви у виконанні оркестру морської піхоти гриміли на весь дім; у гарячковому маренні хворого хлопчака вони перетворювалися, либонь, на кпини якогось здорового товариша по іграх.

Слоун, там само.

Якщо та вечірка й не прискорила кончину хлопця, то вже точно примножила його страждання.

Мейз, там само.

У вашингтонській газетці «Гомін та борня» з’явилася карикатура: містер та місіс Лінкольни перехиляють келихи з шампанським, а тим часом хлопчак (з крихітними хрестиками замість очей) злізає у щойно викопану могилу і запитує: «Тату, по келишку на прощання?».

Морін Г. Геджис, «Корабель без стерна: коли президенти дають маху».

Гамір, веселощі, божевільний п’яний сміх серед ночі, нагорі ж тим часом лежить у гарячці хлопчик; йому страшенно самотньо, а він ще й намагається не пустити в дім темну постать у каптурі, яка вже стовбичить перед порогом!

Спайсер, там само.

«Тату, по келишку на прощання?»

«Тату, по келишку на прощання?»

«Тату, по келишку на прощання?»

Геджис, там само.

Лікар запевнив Лінкольна, що Віллі одужає.

Чейз, там само (з уст Джошуа Фрівелла).

Лінкольн узяв до уваги слова лікаря.

Страґнер, там само.

Відкинути думку лікаря Лінкольн не зумів.

Спайсер, там само.

Вирішивши, що потреби у застережних заходах немає, президент постановив прийняття не відкладати.

Геджис, там само.

З президентового благословення вечірка тривала, а хлопчик нагорі страшно мучився.

Чейз, там само (з уст Джошуа Фрівелла).

LXXIV

Надворі пронизливо скрикнула сова.

Я вловлював запах, що піднімався від нашого костюма: лляна тканина, піт, ячмінь.

Я гадав, що вже сюди не прийду.

Так думав містер Лінкольн.

Але ось я знову тут.

Ще один, останній погляд.

І він присів перед хвороб-коробом навпочіпки.

Знову його личко. Рученята. Ось вони. І завжди будуть такі. Лише такі. Посмішки немає. І ніколи більше не буде. Губи міцно стиснуті. Він не має такого вигляду, ніби спить, аж ніяк. Бо ж зазвичай спав, розтуливши рот, й уві сні його обличчям пробігало багато різних виразів, а часом він міг і бурмотіти якусь нісенітницю собі під ніс.

Якщо справді жив колись на світі Лазар, то немає жодних перепон для того, щоб умови, які склалися у той час, не повторилися тут і тепер.

І тоді трапилася річ справді незвичайна: містер Лінкольн спробував спонукати хвороб-тіло піднятися. Вгамував свої думки, а потім відкрив розум перед тим, що, можливо, існує, хоча й незнане, і могло б дозволити хвороб-тілу піднятися (чи спонукало б його до цього).

Почувався по-дурному, бо ж насправді не вірив, що щось таке могло б…

А проте світ он який широкий, у ньому може трапитися що завгодно. І дивився широко розплющеними очима на хвороб-тіло, уп’явся поглядом у палець на одній руці, сподіваючись побачити бодай найслабший…

Будь ласка будь ласка будь ласка.

Але ні.

Це забобон.

Так не піде.

(Навертайтесь-но знову на розум, сер.)

Я помилявся, коли вважав його сталим і постійним та вважав, що він буде у мене завжди. Він ніколи не був ні сталим, ні постійним; завше був лише минущим, тимчасовим вибухом енергії. І я мав би це усвідомлювати, бо підстави для цього були. Хіба ж не був він на вигляд один, коли народився, інакший — у чотири роки, ще інакший — у сім, і зовсім уже інакший — у дев’ять? Він же ніколи не залишався такий, як був, ані