Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"

так погано, скільки нерозумно. Але якщо на такі речі є попит, я не бачу шкоди в тому, що хтось його задовольняє. Безліч дуже поважних людей чесно заробляють на життя, пишучи так звані сенсаційні історії, – сказала Джо, настільки енергійно розправляючи шпилькою складки, що на тканині утворилася низка дрібних надрізів.

– Є попит на віскі, але, гадаю, ні ви, ні я не підемо торгувати цим товаром. Якби поважні люди знали, якої шкоди вони завдають, особливо молоді, то не вважали б, що чесно заробляють на життя. Вони не мають права класти отруту в зацукровану сливу й давати її малюкам. Ні, вони мають трохи подумати й радше піти мести вулиці, ніж робити таке.

Пан Баер вимовив ці слова пристрасно й, зім’явши газету, підійшов до каміна. Джо сиділа нерухомо з таким виглядом, ніби вогонь обпікав не тільки папір, а і її також. Щоки в неї горіли ще довго після того, як «надутий капелюх» перетворився на дим і благополучно понісся в трубу.

– Я хотів би послати слідом за нею й всі інші, – пробурмотів професор, повертаючись до столу з більш спокійним виразом обличчя.

Джо уявила, яке багаття вийшло б зі стоса газет з її розповідями, що лежали в кімнаті нагорі, а зароблені гроші наче тягар лягли на совість. Однак, втішаючи себе, вона подумала: «Мої розповіді не такі. Вони просто дурні, але ніколи не були аморальними. Тож я не хвилюватимуся». І, взявши підручник, сказала тоном старанної учениці:

– Продовжимо, пане? Тепер я буду хорошою й розсудливою.

– Сподіваюся, що так, – сказав Баер у відповідь, але вклав у ці слова більш глибокий сенс, ніж вона у свої. І під серйозним, добрим поглядом професора Джо відчула себе так, ніби оповіді у «Щотижневому Вулкані» густо надруковані в неї на лобі.

Ледь увійшовши до своєї кімнати, вона витягла газети й почала заново уважно перечитувати свої розповіді. Пан Баер був трохи далекозорим та іноді користувався окулярами, й одного разу Джо приміряла їх, з усмішкою дивлячись, як вони збільшують дрібний шрифт її книжки. Тепер вона, здавалося, була в духовних і моральних окулярах професора, бо всі недоліки цих оповідань впадали в очі й наповнювали її душу жахом.

– Ці історії – макулатура, а якщо я продовжуватиму, то вони ставатимуть гіршими за макулатуру, бо кожна наступна розповідь безглуздіша за попередню. Я йшла вперед, не розбираючи, куди йду, шкодячи собі й іншим заради грошей. Я знаю, що це так, і не можу читати написане власною рукою без пекельного сорому. Що я робитиму, якщо їх побачать вдома або вони потраплять на очі панові Баеру?

Від цих думок Джо враз обсипало жаром, і вона заштовхала оберемок газет у грубку, від чого вогонь ледь не піднявся в трубу.

«Так, це найкраще місце для такої нісенітниці, яка розпалює пристрасті. Нині, гадаю, я охочіше спалила б будинок, ніж дала б змогу іншим людям гратися з моїм порохом», – подумала вона, дивлячись, як зникає «Демон острова Джура».

Але коли від тримісячної праці не залишилося нічого, крім купки попелу й грошей у гаманці, Джо заспокоїлася й, сидячи на підлозі, розмірковувала, як розпорядитися зібраною сумою.

«Гадаю, що поки я не зробила багато зла, то можу залишити ці гроші собі як нагороду за витрачений час, – вирішила вона після довгих роздумів, додавши майже роздратовано: – Краще б у мене не було совісті. Це так незручно. Я б процвітала, аби не зважала на те, правильно чи неправильно вчиняю. Інколи не можу не шкодувати, що тато й мама такі педантичні у цих питаннях».

О, Джо, замість того, щоб шкодувати про це, дякуй Бога, що «тато й мама такі педантичні», та жалій від щирого серця тих, у кого немає таких опікунів, щоб захистити їх з усіх боків принципами, які можуть здатися нетерплячій молоді тюремними стінами, але на яких, як на надійному фундаменті, можна побудувати свій характер.

Джо більше не писала сенсаційних історій, вирішивши, що гроші не відшкодовують їй і частки докорів сумління. Натомість кинулася в іншу крайність, як це трапляється з людьми такого складу, взявши за зразок пані Шервуд, панну Еджуорт і Ханну Мор[61] й створила історію, яку правильніше було б назвати проповіддю, настільки нав’язливо моральною вона була.

Джо від початку була не зовсім впевнена в перевагах цього твору – її жива уява і дівоча романтичність відчували себе ніяково в новому стилі, як ніяково почувалася б і сама, вбравшись у важкий і незграбний костюм минулого століття. Вона послала цей перл дидактики кільком видавцям, але не знайшла покупця і вирішила пристати на думку пана Дешвуда, що мораль нині не має попиту.

Потім взялася за дитячу книжку, яку легко могла б прилаштувати, якби не була настільки корисливою, що зажадала за неї мерзенний метал. Єдиною людиною, хто запропонував заплатити, був один джентльмен, який бачив свою місію в наверненні всього людства в одну конкретну віру.

Але попри те, що їй подобалося писати для дітей, Джо не могла виконати його вимоги: всіх неслухняних хлопчиків мали з’їсти ведмеді або їх розривали на частини скажені бики за те, що вони не ходили у певну недільну школу, а всі слухняні дітки, які в таку недільну школу ходили, отримували в нагороду всі мислимі блага – від позолочених пряників до ескорту янголів, наданого їм, коли вони, розлучаючись із земним життям, шепелявили псалми або проповіді. Як наслідок, з цих експериментів нічого не вийшло, і Джо, закупоривши свою чорнильницю, сказала в пориві доброчесного смирення:

– Почекаю, а поки «местиму вулиці», якщо не придатна на щось краще. Це, врешті-решт, хоча б чесно.

Ухвалення такого рішення свідчило про те, що повторне падіння з бобового стебла принесло їй, як і у випадку з Джеком, певну користь.

Поки відбувався цей душевний перелом, зовнішнє життя Джо залишалися таким самим – заповненим справами й бідним на події, а якщо сама Джо іноді й виглядала серйозною і трохи сумною, ніхто, крім професора Баера, не помічав цього. Джо навіть не знала, що він спостерігає за нею, щоб дізнатися, чи став для неї цілющим його докір. І хоч щодо цього не було сказано жодного слова, він знав, що вона кинула писати.

Баер здогадався про це не тільки тому, що вказівний палець її правої руки більше не був забруднений чорнилом. Тепер Джо проводила вечори внизу, у вітальні, не зустрічалася йому поблизу газетних редакцій і вчилася із завзяттям і терпінням. Це переконало його, що дівчина твердо вирішила зайняти свій розум чим-небудь корисним.

Він багато допомагав їй, показавши себе справжнім другом, і Джо була щаслива, бо поки її перо залишалося сухим, вона не втрачала часу, отримуючи