Читати книгу - "Останнє полювання"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Це був відомий район міста: ряди будинків, пофарбованих у синій, жовтий і червоний кольори, функціонували виключно на сонячній енергії. Напередодні Івана згадувала про цей район — і в неї аж очі сяяли. Це містечко майбутнього побудували волонтери. Усюди стояли смітники для компосту, на дахах було облаштовано сади — дерева, здавалося, от-от проковтнуть будинки й хідники, і, звичайно ж, ніде не було видно жодної автівки.
Ньєман знав, що все це і є майбутнє, але від такого майбутнього йому було невесело. Він відчував якийсь невідступний тиск, ніби за кожною з цих «зелених» ініціатив стояв невидимий Великий Брат, диктатура — причому найгірша, бо справедлива. І він потай радів, що покине цю землю до того, як усі стануть травоїдними й почнуть виробляти енергію з власних пуків.
Поклавши руки до кишень, крокуючи під далекі дзвоники велосипедів і гуркотіння трамвая, Ньєман міркував над словами Йозефа. Почувши про ворожку і прокляття Ґаєрсберґів, він одразу ж відчув, як усередині щось «клацнуло». Ця легенда мала зв'язок із двома нещодавніми вбивствами. Він іще не знав, який саме, але цей факт був ключовим елементом у справі.
Шукай жив у схожій на ярмаркову ятку триповерховій будівлі, обшитій необробленим деревом і пофарбованій у синій колір. Липи відкидали на східці ґанку тінь, схожу на вкриту брижами калюжу, легку й блискучу.
Ньєман знайшов домофон і подзвонив. До того він розщедрився на телефонний дзвінок, аби попередити про свій приїзд, і переконався, що генеалог розмовляє французькою. У цьому йому щастило від самого початку. Мабуть, завдяки близькості до кордону. Ще кілька кілометрів на схід — і він нічого особливо й не зміг би розслідувати…
Підіймаючись східцями, Ньєман зосередився й пригадав, що йому розповів його паризький приятель: Шукай мав дві абсолютно різні професії. Він був не лише генеалогом, а й костоправом. Що ще цікавіше, він спеціалізувався на спортивних травмах і ушкодженнях від садо-мазо. Він вилікував чимало мазохістів, чиї домінатори зайшли трохи задалеко.
Двері відчинилися. Райнер Шукай не був схожий ні на генеалога, ні на майстра садо-мазо. Він радше нагадував селянина минулих століть. Низенький, дуже огрядний, у чорному светрі під горло та синіх полотняних штанах, як у садівника. Завдяки мозолястим ручищам він і справді мав вигляд персонажа роману Анрі Боско[37].
Чоловік мовчки впустив фліка. Важко було вгадати, скільки йому років. Коротке, посріблене волосся нагадувало алюмінієву каску, а на білому, мов крейда, обличчі не було жодної зморшки. Загалом він був схожий на жабу. Кирпатий ніс, великі, витрішкуваті сірі очі під густими, ніби склепіння, бровами, воло, з якого, здавалося, от-от долине нічне кумкання.
Вони пройшли крізь приймальню, де вишикувалося кілька стільців і де шкірили зуби опудала тварин: лис, куниця, бобер… Їхні скляні очі ледве не вилазили з орбіт.
Тоді вони зайшли до приміщення, у якому стояла кушетка для огляду та пошарпаний письмовий стіл. Тут линули дивні запахи — суміш спирту, перцю та фруктів. Ньєман подумав про коктейль Молотова, тільки в органічній версії.
— Ви були знайомі з Юрґеном? — запитав він із копита вскач.
Костоправ застиг посеред кімнати між кушеткою та столом.
— Ви запитуєте про це через його схильність до садо-мазо?
— Мені казали…
— Я знаю, що вам казали, і це дурниці. Колись я лікував жінку, у якої стався вивих, коли її зв’язали. Вона одужала, і пізніше ходили чутки, ніби її відчуття загострились. Абсолютно порожні слова.
— Ви й інших таких лікували, чи не так?
— Травми такого типу? Звісно, я став культовим спеціалістом у цій сфері. До мене навіть зі Штутґарта приїздять. Але це не основне моє джерело доходу.
— Хто ще у вас лікується?
— Мешканці Фрайбурґа. Вони в захваті від моєї магнетичної сили. — Він простягнув свої ручища, схожі на шлакоблоки. — Для них я — ще одне відновлюване джерело енергії.
— То ви лікували Юрґена фон Ґаєрсберґа чи ні? — не вгавав Ньєман.
— Я гадав, ви хочете поговорити про генеалогію.
— Це все пов’язано.
— Ні, я ніколи з ним не зустрічався. Одного разу лікував жінку, яку він зв’язав.
— Він її поранив?
— Ні. Просто сеанс тривав задовго, от і все. У дівчини почалися проблеми з кровообігом. Нічого серйозного. Однієї-двох зустрічей вистачило, щоб у неї відновилися рухові функції.
Тим самим безпристрасним тоном здоровань продовжив:
— Я читав у газетах про те, що з ним сталося. Це жахливо. Сьогодні вранці по радіо повідомили, що знайшли ще один труп, це правда?
Ньєман відповів у кількох словах. Повідомив лише строго необхідний мінімум.
— Що казали про Юрґена в середовищі садо-мазо?
— Нічого особливого. Він займався шібарі[38], але любив також, коли і його зв’язують.
— Він був радше схильний до домінування?
— Ні, до підкорення. Але час від часу змінював ролі. Це досить рідкісне явище для цього середовища.
Ньєман замислився, чи не пропустив він нічого важливого з боку Юрґенових уподобань — флік від природи терпіти не міг такого типу дивацтва. Коли твоє життя сповнене справжнього насильства, клоуни, які граються в самокалічення, діють тобі на нерви.
— Найголовніше, про що я хотів із вами поговорити, — це сімейна історія Ґаєрсберґів.
Обличчя Шукая засяяло. Він протягнув руку до інших дверей.
— Ходімо. Я все підготував у себе в кабінеті.
41
Лігво Шукая-генеалога здавалося збудованим із паперу. Стіни були вкриті папками, теками, досьє. На підлозі громадилися стоси підшивок, гармошок-органайзерів для документів. По кутках купчилися книжки, вони займали кожну щілину. Але по центру стояло два повністю порожні великі столи.
Залізне бюро в кутку вгиналося під вагою справжніх господарів цих місць: тонн жовтуватих, перев’язаних мотузками, хаотично розкиданих папок, у яких оповідалася історія родів Баден-Вюртемберґу. Був тут і комп’ютер, під’єднаний до жорстких дисків, але, очевидно, сучасні технології становили меншість. Тут важив лише папір, справжній, той, що пліснявіє й розшарпується під пальцями.
Шукай обійшов перший стіл і зупинився біля другого, де на них чекала металева скриня. Ставши на одне коліно, чоловік відчинив її й пірнув у неї по груди. Тоді витягнув одну теку й поклав на лаковану поверхню столу.
— Повна історія Ґаєрсберґів. Рід, який можна відстежити як мінімум до часів Реформації і в якому не одне покоління доклалося до утворення Баден-Вюртемберґу. Що ви хотіли дізнатися?
Ньєман зняв пальто. У кімнатці стояла
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє полювання», після закриття браузера.