Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

Ліла холодно відповіла:

– Ні, не подобається, мені не до вподоби ніщо з того, що ви робите.

Мікеле скроїв незадоволену міну і згадав про Бруно:

– Бачиш, а що я тобі казав, у неї паскудна вдача, і це її біда.

Бруно ніяково посміхнувся, немов притакуючи:

– А й справді.

– Вона тебе теж діставала?

– Трохи.

– А ти знаєш, що ще малою вона приставила ніж до горла моєму братові, який був удвічі вищий від неї? І вона не жартувала, видно було, що не завагається.

– Серйозно?

– Авжеж. Відваги їй не бракує, вона готова на все.

Ліла міцно стисла кулаки, їй була огидна слабкість, яку вона відчувала в тілі. Кімната колихалася, контури застиглих предметів і живих людей розмивалися. Подивилася на Мікеле, який гасив недопалок сигарети в попільничці. Він робив це занадто енергійно, немов, попри спокійний тон, теж намагався якось дати вихід своєму збентеженню. Ліла втупилася в його пальці, які ніяк не переставали душити недопалок, нігті на них були білі. «Колись, – подумала вона, – він хотів, щоб я стала його коханкою. Але це не те, чого він хоче насправді, тут є щось більше, щось, що не має нічого спільного з траханням і чого він сам не може пояснити. Це якась манія, щось схоже на забобон. Можливо, він вважає, ніби я маю якусь силу, і йому ця сила необхідна. Він хоче мати її, але не може взяти, і від цього страждає, бо це щось, чого не можна забрати в мене силоміць. Так, мабуть, це правда. Якби не це, він би вже мене роздушив. Але чому саме я? Що він такого в мені побачив, чого він так потребує? Мені не можна залишатися тут, у нього перед очима, мені не можна слухати його, я боюся того, що він бачить і чого прагне». Ліла звернулася до Соккаво:

– Я залишу тобі одну річ і піду собі.

Вона підвелася, збираючись дати йому список вимог, і вчинок цей дедалі більше здавався їй позбавленим сенсу, а все ж необхідним. Вона хотіла покласти аркуш на стіл, поруч з попільничкою, і вийти з кімнати. Але голос Мікеле зупинив її. Тепер у ньому вчувалися лагідні, майже пестливі нотки, немов він відчув, що вона хоче втекти від нього, і збирався зробити все, щоб зачарувати і затримати її. Він весь час звертався до Соккаво:

– Розумієш, у неї справді гидкий характер. Я говорю до неї, а їй начхати, вона виймає якийсь папірець і каже, що хоче йти геть. Але їй все пробачаєш, бо ця паскудна вдача компенсується багатьма здібностями. Гадаєш, що ти найняв собі робітницю? Це не так. Ця синьйора – щось набагато більше. Якщо їй дозволити, вона перетворить лайно на золото, вона здатна реорганізувати цю твою контору до такого рівня, який ти собі навіть уявити не можеш. Чому? Тому що таких мізків, як у неї, не має не те що жодна інша жінка, але й ми, чоловіки. Вона в мене на оці, ще відколи була дитиною, повір. Вона вигадала дизайн черевиків, які я досі продаю в Неаполі і скрізь, і заробляю на них купу грошей. Вона з такою фантазією обладнала мою крамницю на площі Мартірі, що та перетворилася на салон для поважних синьйор з вулиці К’яя, з районів Позілліпо та Вомеро. І вона могла б зробити ще багато, дуже багато речей. Але вона навіжена, гадає, що завжди може чинити так, як хочеться їй. Приходить і йде, лагодить і ламає. Думаєш, це я її звільнив? Ні, просто одного дня вона без жодного попередження не з’явилася на роботу. Просто зникла. Якщо її і впіймаєш, вона знову вислизне від тебе, мов той вугор. Ось у чому її проблема: хоч вона й дуже розумна, але ніяк не може втямити, що їй можна робити, а що ні. А все тому, що вона ще не знайшла справжнього чоловіка. Справжній чоловік уміє поставити жінку на місце. Вона не вміє куховарити? Навчиться. У неї брудно в домі? Прибере. Зі справжнім чоловіком жінка здатна на все що завгодно. Ось, наприклад, недавно я познайомився з однією жіночкою, яка не вміла свистіти. Ну, ми провели разом лише дві години – але то були гарячі години – а потім я сказав їй: «Ану свисни». І вона – ти не повіриш – свиснула. Якщо вмієш жінці клепку вставити, то добре. А як не вмієш, то облиш її, бо нічого доброго з цього не вийде.

Останні слова Мікеле вимовив дуже серйозно, немов у них крилася якась неодмінна заповідь. Але ще коли він говорив, стало ясно, що сам він неспроможний дотримуватись власного припису і ніколи не був спроможний. Тоді вираз обличчя в нього змінився, і змінився раптом голос, він відчув потребу принизити її. Він роздратовано повернувся до Ліли і сказав, смакуючи вульгарні діалектні словечка:

– Але з цією все не так просто, так легко вона з тебе не злізе. Ну, подивись на неї, хіба це жінка – очиці вузенькі, цицьки маленькі, срака кістлява, сама вона худа, як тичка. З такою тобі навіть не встане. Але подивишся на неї одну-єдину секунду, і тобі відразу захочеться її трахнути.

Саме тоді Ліла відчула в себе в голові страхітливий поштовх, немов серце, яке перестало пульсувати їй у горлі, вибухнуло в черепі. Кинувши йому в лице не менш брудні образи, ніж ті, які він щойно сказав їй, вона схопила з бюрка бронзову попільничку, з якої випали недопалки й попіл, і замахнулася, щоб вдарити його. Але, попри її лють, жест цей виявився повільним і безсилим. Голос Бруно – «Ліно, прошу тебе, що ти робиш» – теж долинув до неї якось мляво. Тому Соларі неважко було її стримати, він забрав у неї попільничку і злісно сказав:

– Думаєш, ти залежиш лише від синьйора Соккаво? Думаєш, я тут ніхто? Помиляєшся. Синьйор Соккаво вже давно є в червоній борговій книзі моєї матері, а книга ця набагато вагоміша, ніж книжечка Мао. Тому ти залежиш не від нього, а від мене, виключно від мене. І я досі не чіпав тебе, хотів побачити, що ви робитимете, – ти і той засранець, з яким ти трахаєшся. Але віднині пам’ятай: я не спущу з тебе очей, і якщо покличу, маєш відразу прибігти, ясно?

Тільки тепер вкрай схвильований Бруно зірвався на ноги і вигукнув:

– Облиш її,