Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Перед обідньою перервою вона вирішила й сказала Едо: «Піду». Та навіть не встигла халат зняти, як у цеху обвалювання з’явилася секретарка хазяїна і сказала:
– Синьйор Соккаво терміново викликає тебе у свій кабінет.
Ліла подумала, що якийсь нашіптувач доніс Бруно, що тут готується. Вона облишила роботу, взяла з шафки аркуш із вимогами і пішла. Постукала у двері кабінету, ввійшла. У кабінеті Бруно був не сам. У кріслі з сигаретою в зубах сидів Мікеле Солара.
44
Вона завжди знала, що рано чи пізно Мікеле знову з’явиться в її житті, але його поява в кабінеті Бруно налякала її так, як лякали в дитинстві привиди в темних закутках дому. «Що він тут робить? – подумала вона. – Мені треба забиратися звідси». Але коли Солара побачив її, то зірвався на ноги й розкрив обійми. Він здавався справді схвильованим. Сказав їй літературною мовою: «Ліно, я такий радий тебе бачити». Він хотів обійняти її і зробив би це, якби вона не зупинила його несвідомим, повним огиди жестом. Мікеле постояв якусь мить з розпростертими руками, а тоді розгублено торкнувся однією рукою своєї щоки, потім потилиці, а другою вказав на Лілу, звертаючись до Соккаво, цього разу нещирим тоном:
– Дивіться, дивіться, очам своїм не вірю: ти справді ховаєш тут поміж ковбасами синьйору Карраччі?
Ліла різко мовила до Бруно:
– Зайду пізніше.
– Сідай, – похмуро сказав той.
– Нічого, постою.
– Сідай, бо втомишся.
Вона похитала головою і залишилась стояти, Мікеле ж змовницьки усміхнувся до Соккаво.
– Не зважай, така вона вже є, нікого не слухається.
Лілі здалося, що в голосі Солари вчувається ще більше владності, ніж колись. Він виразно вимовляв закінчення кожного слова, немов останні роки постійно вправлявся у вимові. Чи то щоб заощадити сили, чи то щоб зробити йому наперекір, вона передумала й сіла. Мікеле теж сів у крісло, повернувшись усім тілом у її бік, немов від цієї миті Бруно в кімнаті не стало. Зі співчутливим виразом обличчя він дуже уважно оглянув її і з жалем мовив: «У тебе руки геть зіпсовані, як шкода, в юності вони у тебе були такі гарні». Тоді почав розповідати про крамницю на площі Мартірі таким діловим тоном, немов Ліла і далі працювала в нього і вони зустрілись тут обговорити робочі питання. Згадав про нові стелажі, нове освітлення і про те, що звелів замурувати двері туалету, що виходили у двір. Ліла згадала ті двері і тихо промовила на діалекті:
– Мені начхати на твою крамницю.
– Ти хочеш сказати «на нашу» – ми ж разом з тобою її створили.
– Разом з тобою я нічого не створювала.
Мікеле знов усміхнувся, хитаючи головою на знак легкої незгоди.
– Той, хто вкладає гроші, так само творить і руйнує, як той, хто працює руками чи головою. Гроші творять перспективи, ситуації, життя людей. Ти навіть не уявляєш, скільки людей я можу ощасливити або знищити, всього лише підписавши чек.
Тоді взявся спокійно теревенити далі, йому, видно, справляло приємність розповідати їй новини, як це буває між друзями. Почав з Альфонсо – він чудово дає собі раду в крамниці на площі Мартірі і тепер заробляє достатньо, щоб створити сім’ю. Але він не хотів одружуватися, волів, щоб бідолашна Маріза вічно лишалася в ролі нареченої, а сам він мав змогу жити, як йому хочеться. Тоді він, Мікеле, його працедавець, став підштовхувати його – бо ж впорядковане сімейне життя завжди йде на користь підлеглим – і запропонував оплатити весільний бенкет, тож врешті в червні вони візьмуть шлюб. «Бачиш, – сказав він Лілі, – якби ти далі працювала на мене, для тебе я б зробив навіть більше, ніж для Альфонсо, я б дав тобі все, що забажаєш, ти б ходила у мене королевою». Відтак, не давши їй часу відповісти, струсив попіл сигарети у старовинну бронзову попільничку й оголосив, що він теж одружується, теж у червні, з Джильйолою, звичайно, яка є великим коханням його життя. «Шкода, що не можу тебе запросити, – поскаржився він, – мені б дуже хотілося, але не можу поставити в незручне становище твого чоловіка». І далі став розповідати про Стефано, Аду та їхню донечку, то вихваляючи всіх трьох, то натякаючи, що обидві ковбасні крамниці вже не приносять того прибутку, як колись. Як пояснив він, Карраччі якось тримався, поки мав гроші батька, але в торгівлі тепер як на бурхливому морі: з часом корабель Стефано дає течу, починає потопати. «Конкуренція зростає, – сказав він, – весь час відкриваються нові магазини». Ось Марчелло, наприклад, втокмачив собі, що треба розширити колишній склад покійного дона Карло і перетворити його на один з тих закладів, де продається все: від мила до жарівок, ковбаси і солодощів. Він це зробив, і справа вигоріла, магазин він назвав “Усе для всіх”».
– Хочеш сказати, що ти і твій брат зуміли знищити навіть Стефано?
– Ну чому одразу знищити, Ліно? Ми просто робимо свою роботу, ба навіть якщо можемо допомогти друзям, то робимо це охоче. Здогадайся, кого Марчелло взяв на роботу у свій новий магазин?
– Не знаю.
– Твого брата.
– То ви зробили Ріно своїм попихачем?
– Ну, ти ж залишила його напризволяще, а на хлопцеві лежить відповідальність за батька, матір, за свого сина, а Пінучча
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втечі та повернення, Елена Ферранте», після закриття браузера.