Читати книгу - "Сфера"

— Мей, я переглядаю твій профіль, але не бачу жодної згадки про каяки. Жодного тобі смайлика, жодного балу до рейтингу, жодного поста, нічогісінько. Аж раптом ти мені кажеш, що ходиш на каяку кожні кілька тижнів?

— Ну, можливо, рідше.

Мей засміялася, але Деніз і Джосія не сміялися. Джосія й далі вдивлявся у свій планшет, а Деніз вп’ялася у Мей очима.

— Коли виходиш на каяку, то що бачиш?

— Не знаю. Всіляку всячину.

— Тюленів?

— Так.

— Морських левів?

— Атож.

— Водяних птахів? Пеліканів?

— Аякже.

Деніз ляпала пальцями по своєму планшету.

— Гаразд. Роблю пошук за твоїм іменем і не знаходжу жодного наочного підтвердження твоїх прогулянок на каяку. Я нічогісінько не знаходжу.

— Я ніколи не беру камери.

— А як визначаєш, що то за птахи?

— Маю невеличкий визначник. Мені подарував колишній хлопець. Невеличкий складаний визначних тутешньої живої природи.

— Це така собі книжечка, чи що?

— Так, вона водонепроникна, і…

Джосія натужно видихнув повітря.

— Вибач, — сказала Мей.

Джосія закотив очі.

— Забудьмо. Але я не люблю паперу, бо на ньому вмирає будь-яка комунікація. Немає продовження. Ти заглядаєш у свою паперову книжечку, і на цьому все закінчується. Все закінчується на тобі. Ніби лише ти і маєш значення. А якби ти документувала, якби використовувала належний інструмент для визначення птахів, що потрапили тобі на очі, тоді багато хто міг би цим скористатися — натуралісти, студенти, історики, берегова охорона. Всі б тоді знали, які саме птахи були того дня у затоці. Просто бісить, як подумаєш, скільки пропадає щодня знань через отаку недалекоглядність. Не хочу називати це еґоїзмом…

— Це таки еґоїзм, — визнала Мей.

Джосія трохи зм’як.

— Але крім документування мене страшенно дивує, чому ти ніде не згадала, що ходиш на каяку. Це ж твоя частинка. Твоя невід’ємна частинка.

Мей мимоволі хмикнула:

— Не думаю, що така вже й невід’ємна. І не впевнена, що іншим це справді цікаво.

Джосія витріщився на неї, блискаючи очима:

— Ще й як цікаво!

— Багато людей ходять на каяку, — сказала Мей.

— Отож! — погодився Джосія, буряковіючи. — Невже ти не хотіла би зустрітися з іншими людьми, яким теж подобається веслувати? — Джосія залопотів пальцями по планшету. — Поряд із тобою ходить дві тисячі триста тридцять одна людина, яка любить каяки. Включно зі мною.

Мей усміхнулася.

— Ого скільки.

— Більше чи менше, ніж ти думала? — запитала Деніз.

— Більше, — мовила Мей.

— То нам підписувати тебе на стрічку, аби ти краще знала про людей поряд із тобою, які люблять каяки? Безліч усіляких додатків… — Джосія, здається, відкривав сторінку і був готовий її підписати.

— Ой, навіть не знаю, — завагалася Мей.

Їхні обличчя вмить спохмурніли.

Джосія знову начебто розсердився.

— А чому ні? Думаєш, твоє захоплення неважливе?

— Не зовсім так, але…

Джосія нахилився до неї.

— Що мають думати решта сфероїдів, які бачать тебе поряд із собою фізично і вочевидь вважають частиною співтовариства, а ти не хочеш, щоб вони знали про твої хобі та зацікавлення. Як, думаєш, вони почуваються?

— Не знаю. Думаю, що вони нічогісінько не відчувають.

— Але ж ні, вони відчувають! — вигукнув Джосія. — Річ у тому, що ти не зближуєшся з людьми, які тебе оточують!

— Це ж лише каяки! — мовила Мей і знову засміялася, намагаючись розпружити розмову.

Джосія працював на планшеті.

— Лише каяки? А чи знаєш ти, що каяки — це індустрія на три мільярди? А ти кажеш «лише каяки»! Мей, хіба не бачиш, що все це пов’язано? Ти виконуєш свою роль. Ти береш у-часть.

Деніз напружено вдивлялася у Мей.

— Хочу поставити делікатне запитання.

— Будь ласка, — погодилася Мей.

— Хіба ти не вважаєш… Хіба не думаєш, що це стосується твоєї гідності?

— Що-що?

— Може, ти не хочеш самовиражатися через страх, що твої думки не мають ваги?

Мей ніколи не думала про це в такому ракурсі, але побачила в цьому певний сенс. Може, вона занадто сором’язлива, щоб самовиражатися?

— Не знаю, — сказала вона.

Деніз примружила очі.

— Мей, я не психолог, але якби була, то поцікавилась би твоєю самоповагою. Ми вивчаємо моделі такої поведінки. Не можна стверджувати, що це антисуспільна позиція, але однозначно субсоціальна і, поза сумнівом, далеко не прозора. Ми часто простежуємо зв’язок між такою поведінкою та низькою самооцінкою — поглядом, який нібито каже: «Ой, те, що я хочу сказати, не таке вже й важливе». Це відбиває твій спосіб мислення?

Мей була надто вибита з колії і не могла побачити себе з боку.

— Можливо, — озвалась вона, тягнучи час, бо розуміла, що надмірна поступливість їй не на руку. — Але іноді я таки переконана: мої слова мають вагу. І коли маю що сказати — кажу.

— Ти зауважила оте своє «іноді я таки переконана»? — запитав Джосія і помахав пальцем. — Оте твоє «іноді» мене дуже зацікавило. Навіть занепокоїло. Оте «іноді» стається з тобою не так уже й часто. — Він відкинувся на спинку, ніби щоб відпочити після виснажливого процесу розгадування психології Мей.

— Мей, — сказала Деніз, — ми були б щасливі, якби ти взяла участь в одній програмі. Як тобі таке?

Мей не знала, про яку програму йдеться, але добре розуміла, що вскочила в халепу і тепер, коли забрала у них стільки часу, мусить прийняти пропозицію. Тому вона всміхнулася і сказала:

— Дуже позитивно.

— Добре. Залучимо тебе якнайшвидше. Здибаєшся з Пітом Раміресом, і він усе тобі пояснить. І врешті-решт ти будеш переконана не іноді, а завжди. Адже так буде краще?

Після цієї співбесіди, вже за своїм столом, Мей себе поїдом їла. І що вона за людина? До того ж їй було страшенно соромно. Вона робила голий мінімум. Була сама собі осоружна і співчувала Енні. Певна річ, Енні чула про ледачу приятельку Мей, яка прийняла цей подарунок, оцю заповітну роботу у «Сфері» — компанії, що надала медичне страхування її батькам, урятувала їхню сім’ю від занепаду! — а вона тепер отак легковажить. А хай тобі біс, Мей, та роздуплися вже! — думала вона. — Стань людиною, яка має у світі хоча б якусь вагу.

Написала до Енні, перепросила і запевнила, що старатиметься, що не хотіла зловживати цим привілеєм, цим дарунком, і додала, що відповідати не потрібно, що з цієї миті і надалі вона просто працюватиме в тисячу разів більше. Енні відписала, щоб вона не брала дурного в голову, що таке осмикування, корекція курсу нубів — звична річ.

Мей поглянула на годинник. Була шоста. Мала ще досить часу, щоб негайно виправити становище, тож поринула у вир суспільної діяльності, написала чотири «цвірки» і тридцять два коменти, а ще поставила вісімдесят вісім смайликів. За годину її «Рівень Участі» зріс до сім тисяч двісті вісімдесят восьмого місця. А от здолати семитисячний рубіж було складніше, але до восьмої години, підписавшись на одинадцять