Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"

— Чому я маю тобі вірити? Хто ти такий взагалі?! — шиплю, коли він забирає руку і дає мені можливість говорити. 

— Я Макс. Можеш називати мене своїм рятівником, — заявляє впевнено.

— Що за хуйня?! — у кімнату практично влітає Спартак і націлює на Макса пістолет. — Відійди від неї. 

— Паршива у вас охорона, Греку, — хлопець таки відпускає мене і насмішкувато піднімає руки вгору. — Поки ти примчав, я мав можливість разів десять вбити вашу гостю. 

— Думаєш, Дамір пробачить тобі цю витівку? Ти граєш з вогнем, Максе, — цідить Спартак. 

— Мені похуй, ти ж знаєш, — фиркає хлопець. 

У мене таке враження складається, що він божевільний, або ж безсмертний. А ще мене дивує те, що Спартак стримується поруч з ним. Чому? Цей Макс якийсь особливий? 

— Вали звідси! Аліно, все добре? — Спартак уважно мене розглядає, а Макс мені підморгує. Точно божевільний! 

Невже він реально думає, що я буду йому телефонувати? Та цей хлопець лякає мене більше як Дамір!

Киваю, і вони удвох залишають мою кімнату. Таке враження складається, що поява цього хлопця — це всього лиш плід моєї хворої уяви. Тільки двері в кімнату досі виламані, а в коридорі лежать непритомні охоронці. 

У мене є трохи часу, щоб подумати, як бути з телефоном, який залишив цей дивний хлопець. Мабуть, буде правильно віддати його Даміру, але я… роблю зовсім не це. Ховаю гаджет у шафу поміж одягу і дуже сподіваюся, що він мені не знадобиться. 

У цій кімнаті мені недобре. Якщо цей Макс так легко проник сюди, то й інші зможуть. Не вигадавши нічого кращого, йду в кімнату Даміра. Сподіваюся, що він не розсердиться, але там хоча б двері є. 

Не знаю, скільки минає часу, а я все ходжу кімнатою туди-сюди. Зустріч з цим Максимом сильно мене зачепила. Він такий молодий, а в очах стільки впевненості, що страшно стає. Яким він буде через років десять? Божевільним маніяком? 

Коли двері різко відчиняються, і на порозі з'являється роздратований Дамір, а злякано на нього витріщаюся. 

— Чому ти тут? — питає холодно.

— У моїй кімнаті немає дверей, — кажу. — Що сталося? Ти через того хлопця такий? Він нічого мені не зробив!

— Що він тобі говорив? Пропонував щось? — Дамір робить ще крок назустріч і уважно мене розглядає. У мене таке враження складається, що він знає про телефон. Але ж це неможливо… 

— Ні, просто назвав своє ім'я, — кажу якомога спокійніше. — Він дуже дивний і сильно мене налякав. Так просто впорався з охороною. Ти знаєш його? Він працює на Кравця?

— Так. Макс — його вірний пес, — цідить Дамір. 

— Такий молодий. Йому ж, напевно, і двадцяти немає, — дивуюсь. 

— Дев'ятнадцять, — бурчить Воронов і робить крок назад, а тоді взагалі відвертається. Мені не подобається його стан. Невже все настільки погано?

— Чому приїздив Стас? Він щось тобі говорив за Віталіка? — питаю обережно.

— Це не твоя справа, Аліно, — Воронов повертається до мене обличчям, але краще мені не стає. Він сильно роздратований, і я не розумію, в чому справа. — Ти тут не для того, щоб питання ставити. Я обіцяв тобі охороняти та захищати, а ти тримаєш свій рот на замку і не дістаєш мене. 

— Та що з тобою?! — я дійсно не розумію. — Я просто хочу знати, що відбувається!

— Я скажу, якщо в цьому буде потреба, — холодно відповідає Дамір. — А зараз ти сидітимеш тихо і триматимеш рота на замку. Затямила? 

А це неприємно, навіть дуже. Від того Даміра, що цілував мене зранку, і сліду не залишилося. Він знову став тим, кого я ненавиджу і боюсь. Так легко, наче за мить у голові щось перемкнулося. 

Хіба так можна? Я ж у коханні йому зізналася! 

— Сиди тут, поки двері не поставлять на місце. Мені треба їхати! — Дамір йде, так сильно гримнувши дверима, що навіть я підстрибую на місці від страху. 

Кілька хвилин дивлюсь на біле полотно, а тоді просто біжу в коридор, а звідти — на перший поверх. 

— Куди несешся, принцесо? — з кухні виходить Спартак і здивовано мене розглядає. 

— Дамір поїхав? — питаю схвильовано. 

— Ага. Йому треба випустити пар, — киває. 

— Чому? Це через розмову з Кравцем? Сталося щось погане? — засипаю чоловіка запитаннями. 

— Він тобі не сказав? — дивується Спартак.

— Про що? — затамовую подих. — Не мовчи, прошу!

— Про Макса, принцесо, — зітхає чоловік. — Він не просто права рука Кравця. Він — син Даміра. Єдиний син.