Читати книгу - "Віщі сестри, Террі Пратчетт"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Нові будівлі з’являлися в Анк-Морпорку нечасто; тут же йшлося навіть про новий тип будівлі.
«Дискум».
Вітолеру ідея попервах не сподобалася, але юний Томджон не відступав. А він, це знали всі, якщо впирався, то міг і річку переконати текти навпаки.
— Хлопче, але ж ми мандрівні актори, — сказав Вітолер приреченим тоном людини, яка розуміє, що врешті-решт здасться. — Не в моєму віці різко міняти це амплуа.
— Це створює масу проблем, — твердо сказав Томджон. — Усі ці сирі ночі та холодні ранки — а ви ж не молодшаєте. Нам треба осісти на одному місці, й нехай глядач іде до нас сам. А він піде. Ви знаєте, які натовпи ми зараз збираємо. Г’юлові п’єси славляться скрізь.
— Справа не в п’єсах, а в акторах, — сказав тоді Г’юл.
— Не уявляю себе біля каміна в тісній кімнаті, чи, там, на пуховій перині, — заявив Вітолер, але поглянув на вираз обличчя дружини і здався.
А потім дійшла справа і до самого театру. Змусити річку текти навпаки було дитячою забавкою порівняно з тим, аби змусити Вітолера розкошелитися — але навіть він не міг заперечувати, що з певних пір вони заробляли чудово. Власне, відтоді, як Томджон виріс достатньо, щоб носити штани та зв’язати два слова.
Г’юл і Вітолер особисто спостерігали за початком будівництва дерев’яного каркаса.
— Це неприродно, — скаржився Вітолер, спираючись на свій ціпок. — Спроба зловити дух театру і посадити його в клітку вб’є цей дух.
— Не знаю, не знаю, — невпевнено протягнув Г’юл.
Томджон розробив детальний план і присвятив весь попередній вечір тому, аби донести його до Г’юла, перш ніж хоч словом обмовитися батькові. Після цього гномів розум заполонили картини задників, рухомих декорацій, лаштунків, драпірувань та неймовірних машин, які спускають богів з небес або піднімають демонів пекла через ляди в підлозі. Г’юл був здатен заперечувати проти цих нововведень не більше, ніж мавпа — проти відвідання бананової плантації.
— В цієї чортівні навіть немає назви, — сказав тоді Вітолер. — Мені варто було б назвати її «Золотою жилою», бо саме стільки вона мені коштуватиме. Як ми відіб’ємо ці витрати, хотів би я довідатися.
Взагалі-то вони перебрали цілу купу назв, от тільки жодна з них не влаштувала Томджона.
— Це має бути назва, яка означатиме все, — продовжував Вітолер. — Адже театр сам по собі включає все. Весь світ на сцені, якщо ви мене розумієте.
І Г’юл, уже знаючи, що влучив у яблучко, вимовив:
— «Дискум».
Тепер «Дискум» було майже добудовано — а він усе ніяк не міг завершити нову п’єсу.
Гном зачинив вікно і повернувся за письмовий стіл. Він взяв перо і підтягнув до себе аркуш. Раптом йому спало на думку: а світ же і є сценою з точки зору богів…
По хвилі він почав писати.
«Так, Диск — театр, — писав він, — де всі чоловіки й жінки — актори».[44]
На жаль, тут він зробив паузу, і на нього бурулькою впала нова порція натхнення, скеровуючи думку на зовсім інший шлях.
Він подивився на написане й додав: «Крім тих, які там продають попкорн».
Утім, поміркувавши, він перекреслив цю фразу і спробував продовжити: «Тут кожному прописаний свій вихід, і не одну з них кожне грає роль».
Це мало дещо кращий вигляд. Але, схоже, він знову втратив основну ідею. Йому потрібен був час. Можливо, ціла вічність…
З сусідньої кімнати почувся приглушений скрик. Щось гупнуло. Г’юл випустив із рук перо, підскочив до дверей і обережно відчинив їх.
Зблідлий Томджон сидів посеред ліжка. Коли Г’юл зайшов, він полегшено видихнув.
— Г’юле?
— Що сталося, хлопче? Кошмари?
— Ох, це було жахливо! Я знову їх побачив! На якусь мить я подумав, що й справді…
Г’юл, який, слухаючи на піввуха, збирав розкиданий по кімнаті одяг Томджона, зупинився. Він знав, що сни — це серйозно. Йому самому вони давали ідеї для п’єс.
— Що справді? — спитав він.
— Це було як… Ну, ніби я був всередині чогось, якоїсь посудини, а ззовні на мене витріщалися три жахливих обличчя.
— Гм.
— Так, і вони хором сказали: «Хвала…», — а тоді почали сперечатися про моє ім’я, а потім хтось сказав: «Добре, а хто ж буде королем у прийдешньому?». Тоді хтось із них каже: «В прийдешньому куди?» — а хтось із двох інших: «Прийдешнє — це, дівчинко, таке слово, яке вживають за подібних обставин, і навіть не думай сперечатися». І вони стали придивлятися до мене, а тоді одна з тих двох каже: «Щось він недужий якийсь. Це все через оту чужинську їжу», — а наймолодша їй: «Тітуню, я ж вам уже пояснювала, що не існує ніякої Теспії». Далі вони трохи посперечалися, а потім одна зі старих сказала: «А він нас часом не чує? Щось він якось так крутиться…» — а друга: «Ти ж знаєш, Есме, я так ніколи й не змогла налаштувати на цій штуці звук». Тоді вони ще трохи посперечалися, а потім усе затягло туманом, і… я прокинувся, — незграбно завершив юнак. — Це було жахливо, бо щоразу, коли вони наближали обличчя до стінок цієї посудини, обличчя наче збільшувалися, і видно було тільки величезні очі й ніздрі.
Г’юл видерся на краєчок вузького ліжка.
— Так, кумедна це штука — сни, — зауважив він.
— Цей був не дуже кумедний.
— Та я взагалі. От, наприклад, мені вчора наснився низенький кривоногий чоловічок на якійсь дорозі. Він мав чорний капелюх і переставляв ноги так, ніби в нього були повні черевики води.
Томджон ввічливо кивнув.
— Так, і?..
— Ну, і все. Більше нічого. Він крутив на ходу невеличким ціпком, і, знаєш, це було неймовірно…[45]
Гномів голос затих. На обличчі Томджона лежав той вираз легкого ввічливо-поблажливого подиву, який, як неодноразово переконувався гном, не означав для співрозмовника нічого доброго.
— Словом, цікаво було, — промимрив Г’юл неначе сам до себе.
Він розумів, що ніколи не переконає в цьому колег. Вони свято вірили, що будь-який номер без вершкового торта нічого не вартий.
Томджон звісив ноги з ліжка і потягнувся по штани.
— Не хочеться мені більше спати, — сказав він. — Котра година?
— Вже по опівночі, — сказав Г’юл. — І ти ж знаєш, що твій батько каже, коли ти надто пізно лягаєш.
— Я ж і не лягаю, — відповів Томджон, взуваючи черевики. — Це я просто рано встаю. Рано вставати корисно для здоров’я. А потім я збираюся піти й випити чого-небудь корисного для здоров’я. Можеш скласти мені компанію, — додав він, — заодно й приглянеш за мною.
Г’юл недовірливо поглянув на нього.
— Що твій батько каже про випивку, ти маєш знати теж, — сказав він.
— Аякже. Наприклад, що замолоду він не вилазив із запоїв. Квасив пиво діжками до п’ятої ранку, а дорогою додому бив вікна. За його словами, він був справжнім шибайголовою — не те що нинішні вайла, які «й чекушку без закуски не подужають».
Томджон підійшов до дзеркала, поправив камзол і додав:
— Знаєш, Г’юле, по-моєму, серйозність набувається лише з роками. Як варикозні вени, наприклад.
Г’юл зітхнув. Томджон мав феноменальний талант до нетактовних жартів.
— Гаразд, — сказав він. — Але лише по кухлику. І в якомусь пристойному закладі.
— Обіцяю, — Томджон одягнув прикрашений пером капелюх. — Між іншим, а як це — «квасити»?
— Гадаю, це коли проливаєш більше, ніж п’єш, — сказав Г’юл.
Якщо вода річки Анк була куди густішою і самовпевненішою, ніж вода пересічної річки, то атмосфера в «Латаному
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Віщі сестри, Террі Пратчетт», після закриття браузера.