Читати книгу - "Смерть за алфавітом, Єжи Едігей"

Варшави. Вчора надійшли відповіді. У Вронках пам’ятають в’язня Бунерла. Пригадують, що працював там на взуттєвій фабриці й відзначався великим умінням. Варшава дала відповідь, що тіло потопельника так і не було знайдено. Того року сталася велика повінь, Вісла тоді була дуже глибока. Її течія швидка і бурхлива. Коло замкнулось, але ви так і залишилися у його центрі.

Пані лейтенант трохи стомилась од довгих пояснень. Тоді в розмову несподівано втрутився майор:

— Він припустився ще однієї помилки.

— Якої?

— Інсценувавши самогубство, змушений був підробити свої документи: паспорт і, можливо, свідоцтво про народження. Зробив те саме, що у таких випадках робить кожен на його місці. Адже в результаті незначної підробки оригіналу можна досягти великої зміни. Ім’я він залишив. Залишивши також усі інші дані — дату, місце народження, ім’я батька, матері, її дівоче прізвище. Переробляти все це було б надзвичайно ризиковано. Підробка могла б упасти в вічі першому-ліпшому службовцеві паспортних органів. Крім того, самі фальсифікатори потім часто забувають ці дані. Коли ж залишають усе по-старому, то можливість ризику зводиться до мінімуму. Отже він і обмежився лише зміною прізвища.

Швець знову посміхнувся. Цей чоловік, мабуть, уже змирився зі своєю долею, бо на умовиводи Зайончковського не відповів нічого.

— Прізвище «Бунерло» було порівняно неважко змінити, — зауважив майор. — Досить трішки підчистити обидва пузця в літери «B», щоб змінити її на «K». З шостою літерою — малим «l» — не було жодних клопотів: всого-на-всього трохи загнути знизу — і виходить «t». З кінцевим «o» не потрібно було проробляти ніяких маніпуляцій — ви його зовсім стерли. Отож з легкої руки будівельного техніка, який уміє чудово креслити й виправляти помилки в кресленнях, «Вunеrlo» зробився «Kunert».

Барбара Слівінська вдячно подивилась на майора. Нічого подібного їй і на думку не спадало. Вона взагалі не замислювалась, яким чином швець роздобув нові документи.

— На ваших паперах, — пояснив Зайончковський, — дуже багато печаток. Ви дуже часто міняли місце проживання, пане Кунерт. Це також давній і відомий спосіб затирання слідів. Ризик є під час першої прописки. Пізніше попередні лише підтверджуються наступними. Потім вистачить заявити в міліцію про викрадення гаманця з грошима і паспортом, щоб отримати нові документи, вже без слідів виправлень і підтирання. Так було?

Швець кивнув головою.

— Ось усе й з’ясувалося, — додала лейтенант Слівінська. — Ви затримані за розпорядженням правоохоронних органів. Завтра вас офіційно допитають — після пред’явлення доказів злочину.

— Я хотів би спитати...

— Ви матимете таку можливість під час офіційного допиту.

Бунерло не здивувався, почувши відмову.

— Пані лейтенант була така ввічлива і пояснила мені, яким чином докопалася до моєї особи. А зараз я хотів би доповнити це, так би мовити, по гарячих слідах. Мені байдуже, що там запишуть у протоколі. Просто я хотів би, щоб ви знали, як усе було насправді. Лише ви, а не пан прокурор чи панове судді. Вони мене не вельми обходять.

— Говоріть, — дозволив майор.

— Передусім я в захопленні від пані лейтенанта. Вона зуміла зібрати докупи всі клаптики і прочитати з них ціле. Признаюсь, я не думав, що мене колись викриють. Схиляюся перед вами, пані лейтенант! — Бунерло вимовляв слова так, ніби не був щойно заарештований з приводу чотирьох убивств, а вів товариську розмову зі знайомими. — Дійсно, все було більш-менш так, як описали пані лейтенант і пан майор.

Не дивлячись на всю серйозність ситуації, Слівінська посміхнулась. Компліменти злочинця слідчому — таке трапляється рідко.

— Однак, я категорично протестую, — вів далі швець, — щоб мене називали вбивцею. Я не вчинив злочину. Бо ж кого я вбив? Бридкого негідника, який хвацько уникав справедливої кари й спокійно пожинав плоди свого злочину. Той палац, ті оранжереї, всі свої багатства Червономєйський купив за золото і діаманти Ротвальдів. Я ж був біля нього і знаю, що убив він їх лише задля розваги. Не було найменшої потреби позбавляти життя тих літніх людей. Нікого з нас не впізнали б, бо на обличчях у нас були чорні панчохи. Про це пані лейтенант, напевно, не знала, бо в протоколах допитів цього немає. Він убивав лише для того, аби нас згодом звинуватити і в грабунку, і в убивстві. А потім спокійно ходив собі вулицями Забєгова, й кожен йому ще й низенько кланявся. Мало того, кали б навіть з самого початку знали, хто він і що вчинив, нічого йому не загрожувало б.

— Двадцятилітній термін давності, — згодився майор.

— У мене немає терміну давності. Я терпів не тільки у в’язниці. Пізніше, по виході на волю, тільки-но десь улаштовувався на роботу, — а фахівець з мене добрий і старався я працювати якнайліпше, — за мною завжди тяглось прізвисько «Бандит». Я все життя був чесною людиною. Навіть під час окупації, коли поняття добра й зла перемішалися, не зробив нічого такого, чого потім повинен був соромитись. У Вроцлаві був у перші дні після визволення. Тоді просто на землі лежали величезні багатства. Треба було лише нахилитися й підібрати. Я не взяв ані грама. Ходив у порваних черевиках, хоча взуттєві магазини стояли відчинені й нікого в них не було. Тоді ж зустрів Владислава Червономєйського. О, говорити він умів. Які чудові перспективи розкішного життя на Заході розмальовував переді мною та Ковалевським. Подорожі в екзотичні країни, прекрасні жінки — все, чого душа бажає. І все це може бути в наших руках — досить одного «візиту» до лікарів. Там, у вогнетривкому сейфі, лежать діаманти завбільшки як горох. Цей ключ відчинить нам те чарівне майбуття. Довго я опирався, нарешті згодився. Сплатив за те більшу ціну, ніж коли б суд виконав свій первісний вирок — смертну кару.

Бунерло, не питаючи дозволу, запалив цигарку й після короткої паузи повів оповідь далі.

— Ті листи, які міліція знайшла на березі Вісли у Варшаві, не були містифікацією. Я їх написав тому, що й справді думав покінчити життя самогубством. Не хотілося більше мучитись. Мене саме виганяли з останнього місця роботи. Не стало сили ще раз починати все спочатку. Попрощався зі світом і вирішив піти вночі до річки й покінчити з життям. Ідучи вулицею передмістя, я побачив чоловіка, що сідав у розкішний автомобіль. Упізнав одразу. Ні роки, ні елегантний одяг, ані та французька автомашина не могли його змінити. Я б його всюди впізнав, навіть у пеклі. Побіг до машини, але вона швидко