Читати книгу - "Семен Жук і його родичі, Олександр Якович Кониський"

Дома Лаврова прийшла швидче в свою спочивальню и веліла служанці, щоб її ні за чим и ні для кого не тревожили, бо у неі голова болить и хоче вона заспокоіться.

Другого дня як тілько прийшов до Лавровоі Джур, вона зараз пішла з ним гулять на берег. Сівши в холодку під деревом, Лаврова задивилась на Рен и задумалась.

– «Чого ви такі смутні?» спитав її Джур, «мабуть у вас ще й доси не перестала боліть голова?»

– «Вона в мене й не боліла, боліло и болить серце…»

– «Се ж від чого?» спитав усміхаючись Джур.

– «Од людскоі брехні.»

– «Єсть від чого!.. хиба ви й доси не привикли… Пора зрозуміть, що наш час єсть час панованя брехні: брехня так въілась в людей, що люде брешуть раз-у-раз, щиро вірячи, що говорять правду.»

– «А про себе як ви думаєте? чи й ви належите до таких людей, чи ні?» И Лаврова так подивилась на Джура, що він не видержав того погляду; спустив у низ очи, взяв з землі камінчик, кинув ёго в воду и проговорив:

– «Я не судья сам собі, нехай люде мене судять!»

– «Одначе ж?… а ну-те, признайтесь, чи не доводилось вам брехать «вірячи», що ви говорите неправду?»

Лице Джурове трохи витяглось. «Чого вона від мене хоче? на що се вона бє?» подумав Джур и одповів:

– «Здається: ні.»

– «Що здається так, те може здаватись и инак… Я хочу… чуєте: хо-о-чу, щоб ви по чистій совісти признались..! щоб сказали правду… Не відмагайтесь, не виставляйте свого «здається», а скажіть просто.»

– «Та на що се вам?» спитав дивуючись Джур и глянув з підлобя на Лаврову. Вираз Лавровоі показував, що вона не шуткує, що її «хо-о-чу» нічим не перетнеш…

– «Треба! дуже треба…»

– «Може й так обійдетесь… се у вас просто верідованє,» шутковав Джур.

– «Помиляєтесь… я не вередую и не шуткую, а хочу знать, що ви за чоловік?» одповіла Лаврова строгим голосом.

– «Та що се сталося з вами? хиба ви в-перше мене бачите? чи ніби ви не знаєте, що я за чоловік?»

– «То-то й ба, що не знаю! скажіть мені, на що ви мене дурили? га!»

– «Коли се?.. як?.. в чім? Бог з вами, Уляно Петровна!.. щоб я – я… дурив вас…» торохтів Джур.

– «Ви, именно ви! ви дурили мене!» перебила ёго Лаврова. «Коли у вас нема сміливости згадать, признаться, так я сама вам поможу: ви божились, клялись, що одну мене любите, що серце ваше вольне… Се правда? говоріть!..»

– «Се свята правда…»

Лаврова не всиділа на місци… «Ви й тепер ще брешете!.. а який лист вам прислали з Жуківки? про яку невісту до Вас пишуть?»

Джур и руки опустив… ёму ясно тепер стало, про що веде річ Лаврова. «Треба вивернуться,» пробігло у ёго в голові. – «Коли вже так, коли на те пішло, що ви взнали чужу тайну, так я вам все скажу… тілько для того скажу, щоб вас заспокоіть, а не для того, щоб обороняться самому… Був час у моі дитинні літа, ще студентом – я закохався в одну дівчину и вона в мене, думав одружиться з нею… Але то давна річ… ще до виізду за кордон те коханє минуло; серце моє стало вольним, и коли я завіряв вас, що тілько вас одну кохаю – то завіряв и завіряю в правді.»

– «На що ж вас вважають як нареченого? чому ви не написали, що ви не жених більш для неі?» допитувалась Лаврова.

– «Я, виіхавши з Жуківки, нічого не писав; на всі листи до мене не одповідав.»

– «Брехня!.. як вона знає, де ви? як вона знає вашу адресу?» перебила Лаврова.

– «Хиба світ клином зайшовся! хиба не можна розпитать у людей? Єсть же такі, що переписуються зо мною…»

– «Гм!.. а на останній лист послали одповідь?»

– «И не думав посилати.»

– «А коли ж пошлете?»

– «Ніколи!.. на що писать!.. швидче забудуть…»

Лаврова замовкла… В серці її піднялось боротє: ревность хоч трохи й заспокоілась, але зовсім ще не минула; річ Джура ще не запевнила її зовсім; одначе ж виступило и кохане и жаль… Вона починала думать, що може вона образила Джура без вини.

– «Ох, ох, ох!» зітхнув Джур… «Гріх вам, Уляно Петровна! гріх!.. Серце моє повне чистого коханя до вас… воно усе ваше, воно одними вами живе и дише; святій вас нема для ёго нічого и нікого… а ви» – и знов Джур зітхнув и замигав рісницями… Лаврова мовчала.

– «Уляно Петровно!» заговорив Джур жалібним голосом; «хочте – вірте, хочте – не вірте, а я клянуся вам, що без вас мені житя не було й не буде… тілько з вами я спізнав свято жизни, тілько з вами хочеться жить!» И з сим словом Джур нахилився и став ціловать руки Лавровоі… Лаврова схилила и свою голову и поціловала Джура в шию…

– «Я вірю тобі, Антосю!.. я твоя, на віки твоя.» Лаврова почула, що з очей Джура капають ій на руки слёзи… – «Годі!.. годі! Антосю! не плач!.. я виновата, я образила тебе!»

– «Улясю!.. Улясю!..» хлипав Джур, не випускаючи рук Лавровоі.

Лаврова обвила ёго округ шиі и що сили було, притисла ёго до своіх грудей… Серце Джурове розривалось! в ёму ще лежав слід Рисіного образа, ще тліла искорка чистого світлого коханя до Рисі; а з другого боку стояла краса Лавровоі, з нежонатою волею, з великими матеріальними достатками… Лаврова впилась своіми коралевими губами в Джурові уста и в ту хвилю з серця Джура вилетів образ Рисі, вилетіла Жуківка и потухла остання искра коханя до Рисі… Потухла!.. луна цілованя одгукнулась десь на хвилях Рена и тілько та луна та тихі хвилі світлого Рена були свідками, як Рися умерла, на віки умерла для Джурового серця…

Вернувшись до дому, Джур вхопив Жуків лист и стиснув ёго в руці. Кров наче з цебра хлинула до ёго в голову; в очах стемніло; він вхопився однією рукою за стіл, ноги затрусились; він швидче сів… Дивився він и округ себе и в даль и на небо, и нічого не бачив… скрізь ёму здавалось темно… Седів він якось без мисли, наче деревяний, наче прикований… Так минуло з годину. Джур очнувся: він був увесь мокрий, цівки холодного поту бігли з чола