Читати книгу - "300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук"

Обличчя Кацмана розтягнулося в іронічній посмішці. 

— Природа бере своє навіть під час війни, — ​прошепотів він. — ​Треба почекати… 

Та вже за мить усе змінилося. До нас долинув звук ляпасу, потім ще одного, й жінка заридала. 

— Вот так, сучка! Вот так!.. — ​гаркнув хтось і по-бичачому заревів. 

Усе врешті стихло. Чулося тільки схлипування і ранішній спів жайворонка десь над головою. 

Ми перезирнулись. Усмішка стерлась з обличчя Кацмана, а сам він побілів, наче яма з вапном. Те, що ми вважали звуками розкошів, насправді виявилось зойками болю. І як тепер вчинити? Піти геть? Чи увірватися всередину й провчити грубіяна? 

Кацман, схоже, схилявся до першого — ​повернутися до нашої клячі і продовжити мандри попри втому. Чоловік навіть відступив на крок від вікна. Мені ж хотілося бодай зазирнути до цієї хати й переконатися, що бідолаха жива. 

Ми, може, і далі вагалися б, але за дерев’яною стіною почулися важкі кроки. Після цього вхідні двері відхилились і на поріг, пригнувши голову, вийшов кремезний тип у розхристаній сорочці й широких кавалерійських штанах. Волосся на голові було скуйовджене, а на широкій мармизі з потужною нижньою щелепою сірів густий заріст. Тип стояв босоніж. Мабуть, хотів лише вийти «до вітру» й після цього знову повернутися в хату. 

Зволікати було годі. Ми з Кацманом за кілька кроків опинились навпроти нього. Забачивши нас, незнайомець вибалушив очі від здивування, а потім інстинктивно потягнувся до пояса, де, схоже, зазвичай у нього висіла кобура зі зброєю. Проте цього разу її там не було. Зате я вихопив з кишені свого браунінга й прицілився йому в лоба. 

— Пішов назад у хату, — ​наказав йому. 

Варто сказати, що перебування в одному санаторії з російським полковником не минуло для мене дарма. Я таки добре вивчив російську, хоча й не позбувся акценту, що зраджував у мені галичанина, який усе життя говорив українською, польською та німецькою, а російською тільки вряди-годи читав. Здебільшого москвофільські агітки, коли в цьому була службова необхідність. 

Зачувши мій акцент, невідомий скривив презирливу посмішку. 

— Хохол, — ​процідив він. — ​Треба ж таке… І жид. — ​Тут він повернув обличчя до мого супутника. — ​Як поживаєш, Кацмане? Ще продаєш свої прекрасні картинки? 

Я здивовано покосився на фотографа. Побачив, що той також витягнув з-за пояса револьвер. Те, що його впізнали, не складало йому ані найменшої приємності. 

— Кацману живеться непогано, товаришу комбриг[147]. Дякую, що запитали. А тепер зробіть те, що вам наказали. Марш усередину, — ​відповів фотограф. 

Комбриг підкорився і, задкуючи, зайшов у темні сіни, а звідти — ​до єдиної кімнати з низькою дерев’яною стелею. Тут, на дерев’яній лежанці, ми побачили перелякану жінку з чималим свіжим синцем на обличчі. Бідолаха до плечей прикривалася старою ковдрою, під якою гостро промальовувались її підтягнуті до грудей коліна. 

— Пан, бачу, розуміється на любощах, — ​сказав я, відчуваючи, як мене переповнює лють. 

— У важкі часи коханки мусять бути терплячими, — ​сказав комбриг, скрививши нову посмішку. — ​Маруся не тримає на мене зла. Еге ж, моя люба? 

Він звернувся до неї, проте жінка не зреагувала. Вона не зводила очей із мене та Кацмана. Точніше, зі зброї в наших руках. 

Мені здалося, я лише на секунду втратив пильність, проте комбригу цього вистачило, щоб несподівано схопити мене за праву руку й притиснути до стіни. Мабуть, він розраховував, що зможе вирвати браунінга, проте натомість тільки підставив спину Кацманові. Той, не зволікаючи, вистрілив, і комбриг, сіпнувшись цілим тілом, гучно впав на підлогу. 

Жінка заголосила. Фотограф, усе ще тримаючи в руках револьвер, опинився поруч із нею і спочатку спробував заспокоїти, а тоді грубо наказав заткатися. Останнє подіяло. 

— На біса було стріляти? — ​нервово випалив я, дивлячись не мертвого червоноармійця, під яким потроху розросталася темна пляма крові. — ​А що, як постріл почули? 

— У Кацмана не було вибору… — ​кволо виправдовувався той. 

— Був, чорт забирай! Просто вдарити по голові! 

— Це не голова, а масивний казан! По ній хоч кувалдою гати… 

Я важко зітхнув. Кацман мав рацію: знерухомити цього здорованя було б украй важко. І якщо вже бути відвертим, то постріл урятував нас обох. 

— Що робити з трупом? — ​промовив хриплим голосом фотограф. — ​Лишимо тут? 

Я категорично заперечив і вказав на жінку: 

— Коли сюди навідаються червоні, її повісять. 

Мов на підтвердження цих слів, Маруся схлипнула. Я вперше придивився до неї уважніше. Молода, трохи за двадцять. Вродлива. 

— Де твій чоловік? — ​запитав у неї. 

— У війську, — ​сказала вона здавленим голосом. 

Запитувати, в якому саме війську, не хотілося. 

— А діти? 

— Померли… 

Нова хвиля плачу затрусила її худорлявим тілом. 

Я потягнувся до підкладки своєї маринарки, за якою тримав гроші. Намацавши там пачку рублів, витягнув їх і поклав на ковдру. 

— Бери й тікай звідси, — ​сказав жінці. — ​Цього тобі вистачить на кілька місяців. 

Вона звела на мене затуманені сльозами очі. 

— Куди тікати? 

— Куди-небудь на захід. На Волинь… Там безпечніше ніж тут. 

— Але ж наші звідти відступають, — ​раптом промовила жінка, і від її слів ми з Кацманом заціпеніли. 

— Які «наші»? — ​хриплим голосом запитав я. 

— Червона армія… На Волині тепер поляки й петлюрівці. Так кажуть… 

Нависла мовчанка, а тоді я знову згадав про мертвого комбрига. На ослоні біля печі лежала його складена шинель і порепані чоботи. Поруч на підлозі валявся зім’ятий листок-агітка. На ній був зображений чоловік у польській піковій шапці-рогатувці, що крокував кудись з мішком на плечах і злодійкувато озирався. Текст українською повідомляв: «Наймит Петлюра продає Україну польським панам. Пани спалили й пограбували Україну. Смерть панам і петлюрівцям!». 

Згрібши всі ці речі, я поніс їх назовні й кинув на підводу. За кілька хвилин ми з Кацманом, роззираючись так само злодійкувато, як Петлюра на плакаті, винесли з хати тіло комбрига. Закинувши і його на віз, повернулися до хати, щоби набрати якого-небудь ганчір’я. На щастя, цього добра там було з надлишком. 

— Повитирай усюди кров, — ​сказав я Марусі наостанок. 

Вона кивнула. 

— І тримай язика за зубами, — ​додав Кацман. — ​Ти нас не бачила. Зрозуміло? 

Жінка знову відповіла кивком. Мені хотілося запитати її, чи встигла вона вирішити, йти звідси геть чи залишитися? І якщо йти, то куди? Невже до «своїх»? Але для запитань більше не було часу. Треба було вшиватися. 

Ми вийшли з хати, залізли на підводу й знову подалися в дорогу. Вранішні сутінки розсіялись, а на сході палахкотіло червоним. Багряний світанок віщував ясний погожий день, радше літній, аніж весняний. За інших умов, навіть попри втому, я милувався би цією ранковою свіжою красою. Але згадка про мертвого комбрига,