Читати книгу - "Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці, Йон Колфер"

— 1 обов’язково оброби тіло піною, як тільки змо­жеш. Антирадіаційна каністра блакитного кольору. Шукати не доведеться — вони понатикані по всіх лабораторіях.

— Блакитні каністри. Щось іще, пане Діггумс?

— Ну, бувають іще плазмові змії...

У Артеміса аж коліна підкосилися.

— Ти серйозно?

— Ні, — зізнався Мульч, — несерйозно. Отже, за один раз ти проштовхнешся на півметра. Тож рахуй до шістдесяти і вилазь звідти.

— Трохи менше за півметра, я би сказав. Може, шістдесят три рази. — І він поклав волосинку в на­грудну кишеню.

Мульч знизав плечима.

— Як хочеш, хлопче. Шкіра твоя. А тепер іди!

Гном зчепив пальці, і Артеміс поліз до труби. Він мало не передумав, але пан Діггумс його підштовх­нув. Хлюпнув помаранчевий гель, і за секунду тіло хлопця зникло.

Плазма обхопила його, немов жива істота. За одяг зачепилися бульбашки повітря. Ногу вжалила залишкова іскра, тіло пронизав гострий біль. Хто сказав, що іскри лоскочуть?

Артеміс висунув голову з помаранчевого гелю. Мульч показав йому великого пальця. Та ще й смі­ється, як ідіот. Артеміс вирішив, що коли все скін­читься, гном за все заплатить.

Хлопець поповз навпомацки. Один раз відштов­хнувся, другий...

До шістдесят третього ще дуже далеко.

Батлер підняв «Зигзауер». Кроки наближалися, від металевих стін відбивалася луна. З-поза рогу ви­тягнулися тіні, обігнали своїх власників. Охоронець прицілився.

З’явилася голова. Жаб’яча. Облизнула зіниці. Бат­лер натиснув на курок. Куля пробила дірку завбільшки з диню прямо над головою гобліна. Голова квапливо зникла. Промахнувся Батлер навмисне. Наляканий ворог завжди краще, ніж мертвий. Але ж довго так не триватиме. Кількість пострілів обмежена.

Гобліни посмілішали, підібралися ближче. Батлер зрозумів, що одного з них доведеться підстрелити.

Дворецький вирішив, що настав час для безпосе­реднього зіткнення. Він майже нечутно піднявся з коліна і рушив коридором назустріч ворогу.

На планеті було лише дві людини, що більше за Батлера розумілися на бойових мистецтвах. Один був родичем охоронця. Інший жив на острові в Південно-Китайському морі та проводив свої дні в медитаціях і лупцюванні пальм. Гоблінів варто пожаліти.

Біля дверей кабінету стояли двоє охоронців Б’ва Келл. Обидва були озброєні по зуби, і обидва були в обхваті як кілька колод. Незважаючи на численні застереження, вони поснули, не знімаючи шоломів, і не побачили, як із-поза рогу вибігли ельфи.

— Ти диви, — розліпив очі один, — ельфи.

— Га? — схаменувся другий, трохи більший за першого.

— Не бійся, — сказав номер один. — У ЛЕП немає зброї.

Номер два облизав зіниці.

— Так, але вони такі набридливі.

І саме цієї миті чобіт Холлі припечатав його до стіни.

— Гей, — поскаржився номер один, піднімаючи гвинтівку. — Так нечесно.

Рут вирішив не витрачати час на махання ногами. Він відкинув вартового на титанові двері.

— Ну от, — видихнула Холлі. — Двома менше. Не дуже складно.

Вона трохи поквапилася із зауваженням, як ви­явилося. В коридорі з’явилася решта загону із двох­сот гоблінів.

— Не дуже складно, — передражнив її командир і стиснув пальці в кулаки.

Артеміс утрачав концентрацію. Іскри почали з’являтися частіше, після кожного розряду йому було дедалі важче зосередитися. Він двічі збивався з рахунку. Зараз п’ятдесят чотири. Чи п’ятдесят шість? Помилка могла коштувати життя.

Він ліз уперед, витягував спочатку одну руку, по­тім іншу, немов плив крізь море гелю. Він майже ні­чого не бачив. Усе навколо було помаранчевим. І єдиним доказом того, що він просувався, було те, що інколи коліно потрапляло в заглиблення, — тут плазма піднімалася до гармат.

Артеміс відштовхнувся востаннє, наповнив леге­ні спертим повітрям. Шістдесят три! Є. Скоро очи­щувачі повітря в шоломі працювати не зможуть, і він дихатиме вуглекислим газом.

Шукаючи замок, Артеміс провів пальцями по внутрішній поверхні труби. Бачити нічого він не міг. Не міг навіть увімкнути світло — боявся активувати плазму.

Нічого. Жодного натяку на замок. Він тут помре на самоті. І ніколи не стане великим. Артеміс відчув, що мозок от-от відключиться, і він полетить по чор­ному тунелю. «Сконцентруйся» — наказав він собі. Зосередься. З’явилася іскра. Срібна зірка на заході. Вона ліниво поповзла по трубі, освітлюючи кожну секцію на своєму шляху.

От він! Отвір замка. На мить освітився іскрою. Артеміс поліз до кишені, немов п’яний плавець, витягнув гномову волосинку. Спрацює? Та навіщо б у цьому замку встановлювати інший механізм?

Артеміс уставив волосинку в замок. Обережно. Спробував щось роздивитися крізь гель. Увійшла? Зда­ється, так. Процентів на шістдесят. Має вистачити.

Він повернув. Дверцята відчинилися. Хлопець уявив обличчя гнома. «Ось, мій хлопчику, що зна­чить талант!»

Цілком можливо, що зовні на нього чекають усі його вороги в підземному світі, наставивши на отвір свою огидну зброю. Але цієї миті Артемісові було байдуже. Він більше не зробив би жодного подиху тут, не витримав би жодної іскри.

Тож хлопець висунув голову на світ божий. Під­няв візор і вдихнув такого солодкого повітря, немов то був його останній подих. На щастя, ті, хто був у кімнаті, дивилися на монітор. На ньому боролися його друзі. І перевага була не на їхньому боці.

Дуже багато, подумав Батлер, коли побачив за ро­гом майже цілу армію Б’ва Келл. Гобліни вставляли в зброю свіжі батареї.

Гобліни ж, щойно помітили дворецького, почали думати щось на кшталт: «О боги, та це ж одягнений троль!» або «Чому я не послухався маму і не кинув цю банду?»

Батлер підскочив і полетів униз. Він приземлився, немов рухнула тонна цегли, хіба що влучив, куди хотів.

Троє гоблінів повалилися і навіть не встигли зрозумі­ти, що на них накинулися. Один вистрілив собі в ногу, а ще кілька попадало на підлогу і вдали, що непритомні.

Артеміс бачив усе на плазмовому моніторі. Разом з усіма іншими присутніми в кімнаті. Для них то була розвага. Телебачення. Коли Батлер упав на го­блінів, генерали поморщились і зацокали язиками. То й що? В лабораторіях були сотні гоблінів, аби сюди вони не потрапили.

Артеміс мав кілька секунд, щоб прийняти рішен­ня. Кілька секунд. І він навіть не уявляв, як користу­ватися всією цією апаратурою. Подивився на стіни, пошукав, чим можна скористатися. Нічого.

Ага. На маленькому зображенні в кутку бокового монітора він побачив Фоулі. Кентавр щось напевне придумав би. Часу в нього було вдосталь. Хлопець розумів, що перетвориться на ціль, щойно вилізе з труби. Його вб’ють без зволікань.

Він виповз із труби, з глухим звуком плюхнувся на підлогу. Наелектризований одяг дуже уповільнював рухи. Голови повернулися до нього, він помітив це кра­єм