read-books.club » Публіцистика » Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

172
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Книга Розчарування. 1977–1990" автора Олена Олексіївна Литовченко. Жанр книги: Публіцистика / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 42 43 44 ... 119
Перейти на сторінку:
Москву у складі 50-ї армії.

Тут Мирославу Сергійовичу, можна сказати, «пощастило»: він дістав поранення і був відправлений лікуватися в тил до того, як 50-та армія була оточена під Брянськом, після загибелі командувача, генерал-майора Михайла Петрова, була змушена з боями прориватися до своїх так званим «перевернутим фронтом» і була при цьому практично повністю знищена. Таким чином, після лікування повертатися не було куди, отож Мирослава Сергійовича, як «перевіреного вогнем і ворожою кулею» фронтовика, направили на курси командного складу. По закінченні курсів він доволі швидко дослужився до командира батальйону.

І от в липні 1944 року в ході битви під Бродами сталася подія, що перевернула шкереберть усю його подальшу долю. Якось до них у полон потрапив «хохол-есесівець», роттенфюрер дивізії СС «Галичина» Георгій Храпливий. Ясна річ, кривавого зрадника Радянської Батьківщини розстріляли – туди йому й дорога… Однак перед тим належним чином допитали, і під час допиту роттенфюрер зізнався, що його справжнє прізвище зовсім інше, а Храпливим його назвали у дитбудинку…

– То він мав батьків чи не мав? – не втрималася від запитання Ірма, мимоволі торкнувшись сивої прядки волосся на своєму чолі.

– Зараз розкажу, донечко, зараз усе розкажу, потерпи трохи, – мовив дідуганчик і продовжив свою розповідь.

…Отже, «хохол-есесівець» розповів, що його батько був вченим, який разом із сім’єю жив та працював у Харкові. Ба більше, він нібито зробив якесь карколомне відкриття, що мусило б його прославити на весь Радянський Союз! А можливо, й більше, ніж на весь СРСР…

– Тільки не запитуй мене, донечко, що за відкриття то було! Не треба тобі цього знати, небезпечно це! – попередив Сусло і повів далі.

…Тепер уже достеменно невідомо, що там сталося насправді. Але за словами роттенфюрера, спочатку заарештували його батька, потім матір, потім збезчестили старшу сестру, яка наклала на себе руки. Батьки так і зникли безслідно, хлопця ж віддали на спецвиховання до дитбудинку як дитину ворогів народу. Через проявлену до його сім’ї несправедливість Георгій Храпливий зненавидів радянську владу і при першій-ліпшій нагоді здався фашистам, щоб боротися проти «тиранії більшовиків».

– А яким було справжнє прізвище цього роттенфюрера? – замислено спитала Ірма. Й одразу ж почула у відповідь перелякане:

– Ой, донечко, не треба тобі знати зайвого! Ти далі слухай, далі…

…Отже, поставлений на коліна «хохол-есесівець» дістав кулю в потилицю, а комбат Мирослав Сергійович Сусло продовжив прибирати «коричневу чуму» спочатку з рідної радянської землі, а потім і з теренів Європи. Однак передсмертна історія, розказана роттенфюрером «Галичини», ніяк не давала йому спокою. Тому після закінчення війни він не став повертатися до Калініна, а оселився у Харкові, одружився, вивчився на інженера-електрика, пішов працювати на Харківський завод тепловозного електрообладнання, дослужився там до начальника цеху.

Коли ж життя більш-менш унормувалося – потроху розпочав любительське розслідування (якщо ці його пошуки можна було назвати таким словом) відомостей, записи про які від літа 1944 року зберігалися у потертому фронтовому планшеті. Розпочав попри те, що останніми словами роттенфюрера «Галичини» було попередження подумати зайвий раз, перш ніж пхати носа в дивну у всіх відношеннях справу його батька- вченого.

– Так-так, попереджав він мене, попереджав! А я, дурень, не послухався, – скрушно зітхнув Мирослав Сергійович.

…Просуваючись у справі свого любительського розслідування, він переконався, що розшукуваний вчений колись дуже давно в Харкові справді працював. Щоправда, його син вважав, нібито батько винайшов якусь тканину, тоді як насправді це була зовсім не тканина, а швидше якась речовина, що мала відношення до ракетної техніки.

– До ракетної техніки?! – Ірма не вірила власним вухам. – У нашому Харкові?! Ще до війни?!

– Донечко, ти вже почула трохи більше, ніж тобі належить знати. Мені це знання все життя поламало, а ти забудь, забудь! – зітхнув дідуганчик.

…Отак усе й тривало, доки у травні 1952 року його не заарештувало МДБ. Після тривалих нелюдських катувань у підземному гаражі Мирослава Сергійовича заслали на десятилітнє «трудове виправлення». Щоправда, не відмотавши й половини строку, він був звільнений за амністією на честь 40-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції[44]. Повертатися до Харкова йому не дозволили, дружина ж не тільки розірвала їхній шлюб, але й заборонила бачитися з дітьми. Але ж жити якось було треба!..

Тому Мирослав Сергійович перебрався в Охтирку. Там на труболиварному заводі зустрів чудову жінку Маню з такою самою поламаною війною долею, як і у нього…

– Маню, кажете?.. – Ірма мимоволі здригнулася. – Отже, її Марією звали?

– Так, її звуть Марією, – зітхнув Сусло. – Вона жива-здорова, досі живе в Охтирці з нашою донечкою Камілою. Дарма я сказав міліціонерам, що вона померла і похована у Куп’янську, але мені важко було вигадувати на ходу щось інше. Сподіваюся, любій моїй Мані від цього гірше не зробиться. Як думаєш, донечко, не зробиться, га?..

– Нічого страшного, ви були вимушені збрехати, – заспокоїла старого Ірма. – Продовжуйте, я слухаю.

…Отже, новоутворена сім’я тихо-мирно жила собі в Охтирці, маленька Каміла підростала на радість батькам, а зрада першої дружини поступово забувалася за побутовими клопотами. Як раптом до цього провінційного містечка нагрянув чоловік, якого Мирослав Сергійович назвав «Бендером».

– Пройдисвіт ще той! Це було видно і по його хитрющих очах, і по обличчю. По всьому було видно! – ледь стримуючи огиду, пояснив дідуганчик. – А насправді він газетним кореспондентом з Харкова був. Газета якась… Не пам’ятаю. Але що звідси, з Харкова – це так, точно.

– Хитрющий, кажете? З очами такими… хитрими?

– Так-так, пройдисвіт затятий, точно.

– А-а-а… як його звали, пам’ятаєте?

– Навіщо тобі його ім’я, донечко?

– Та так, знаєте…

Ірма відвела очі.

– Зрозумій, донечко, я ж для твого блага тільки. Не треба тобі знати більше. От не треба, і край.

– Я розумію.

– Ну, отож слухай далі…

«Бендер» одразу ж не сподобався ані Мирославу Сергійовичу, ані його другій дружині Мані. Та й поводився підозріло: стверджував, що звідкись йому відомо про любительське розслідування колишнього комбата і про сенсаційні попередні результати цього розслідування; при цьому просив розповісти докладно про все, що тільки вдалось дізнатися слідчому-любителю; пропонував спільно, у співавторстві написати газетну статтю про розвиток ракетної техніки у першій столиці Радянської України напередодні Великої Вітчизняної війни…

Ясна річ, Мирослав Сергійович одразу ж запитав себе: звідки цьому пройдисвіту відомо те, про що його допитували люди з МДБ?! Відповідь була аж надто очевидною, тому «Бендер» був негайно відправлений на словах туди, куди й належить відправляти провокаторів. Однак у відповідь той лише сміявся і від наміченої жертви ніяк не відчеплявся. Навпаки, проявляв настирливість, при цьому тримався панібратськи. В Охтирку приїздив неодноразово – і все заради чергової безплідної зустрічі із Суслом.

1 ... 42 43 44 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"