Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"

– Я далі не піду.

Татарин під’їхав аж до неї, показав їй нагая й вилаяв.

Дівчина осміхнулася:

– Я не поведу вас далі, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела в цей ліс, і ви не вийдете відціль.

Тії ж миті ніж блиснув у татарській руці і вдарив дівчину в груди. Як билина підрізана, впала вона додолу.

Її головонька схилилась і чиста душа покинула тіло. Татарин плюнув на неї, і всі вороги повернули назад.

А Михайлик тим часом добіг додому. Він казав, що татар хто й зна скільки. Люди покидали все і повтікали у ліс. Дід Данило думав, що він там і Олесю знайде.

День просиділи люди у лісі. Далі їм не стало харчу. Другого дня треба було вертатися. Послали двох парубків подивитися, що в селі. Парубки вернулися і сказали, що в селі все ціле. Люди зрозуміли, що татари їх обминули, і почали вертатись додому.

Але ж Олесі там не було. Дід Данило попрохав кілька чоловік, і всі, узброївшись, гуртом пішли шукати її в лісі. Михайлик привів їх до того місця, де він покинув Олесю.

Тут знайшли татарські сліди. По тих слідах пройшли у лісову пущу. Довго йшли, аж поки побачили татарських коней, що позагрузали в болоті. Татар не було. Мабуть, вони позлазили з коней та й потопли у багнюці.

Дід Данило йшов попереду. Він перший побачив Олесю. Вона лежала мертва. На шиї в неї був татарський аркан[214].

Тоді зрозумів дід Данило і всі люди, що вона своєю смертю обрятувала рідне село.

Зробили мари[215] з гілок і понесли дороге тіло додому.

* * *

Другого дня ховали Олесю. Подруги-дівчата несли труну. В їй лежала Олеся, убрана, як молода княгиня. На голові у неї був вінок. Навкруги співали пташки, вгорі сяло сонце. А вона лежала тиха, спокійна. Навіть здавалось, що на обличчі в неї сяла якась радість.

Еге, їй можна було радіти.

Ридаючи, провели її до холодної ями; ридаючи, засипали землею. Не сам дід Данило плакав, плакали всі: і старі й малі, і чоловіки й жінки, і подруги-дівчата.

Але як кинули на могилку останню лопату землі, дід Данило підвів голову. Він уже більш не плакав. Обличчя йому було поважне. Він простяг руки над могилкою і сказав:

– Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя! Дай, Боже, всякому такої смерті!

Панько

Панько останній ускочив у дерев’яний великий цебер[216] до чотирьох товаришів і гукнув машиністу:

– Пускай!

Цебер почав спускатися в шахту спершу тихо, а далі все швидше й швидше. Він хитався на всі боки, і шахтарі повинні були часом відпихатися від стін, щоб не вдаритись об їх, – тоді б усі сторч головою могли полетіти в шахту з розбитого цебра. Але шахта була не глибока; чорні стіни промайнули швидко, й шахтарі вже були на дні.

– Ну, вилазь! – сказав Панько й сам вискочив перший, держачи в руках динамітові патрони. Товариші почали вилазити за їм з струментом[217] у руках.

Зараз же біля сторчової шахти пробивано новий хідник. Але величезна брила кам’яна, зустрівшись на дорозі, не давала йти далі.

Шахтарі мусили розбити цю каменюку динамітом.

За кілька ступнів вони були вже там, де треба.

Нахиляючись, вони пройшли, – чи, мабуть, краще сказати – пролізли у почату нору.

Там було мокро й темно. Дві лампи шахтарські, блимаючи, освічували чорні стіни і не менше чорні шахтарські обличчя, тільки зуби та очі біліли на тих арапських обличчях.

Робітники почали оглядати камінь.

– Ну, з їм буде морока! – промовив один.

– Та здоровий! – додав другий.

– То нічого, що здоровий, а ось подивимось, як його пробивати, – сказав Панько. – Ану лиш давай свердел!

Почали вертіти камінь, б’ючи по свердлу молотком: камінь мало подавався.

– І що б було кращий струмент узяти! – сердився Панько, що порядкував ділом. – А то цим – до вечора не зробиш дірки.

– Та й вечір недалеко, – озвався хтось.

– І добре, бо вже й кістки болять на цій чортовій роботі, – додав один шахтар.

– Не журись! – одказав молодий високий парубок, – зате завтра неділя, погуляємо!

– Погуляємо! – трохи зло відказав йому чоловік з бородою. Він приходив на роботу з села і мав сьогодні йти додому, несучи свій заробіток сім’ї. Парубок же той жив на шахті і всі гроші витрачав на себе. Перший був порядний господар і не міг бути прихильний до шибайголови шахтарської.

– Погуляємо! Вам усе тільки б гульки справляти! За гульками й діла не знаєте.

– А якого я діла не знаю? – розсердився парубок.

– А от такого, що тебе посилано взяти путящого струменту, а ти взяв казна-що.

– Велике лихо! – відмовив парубок. – Як треба буде, то підіймусь та й візьму кращий.

– А воно й справді треба взяти, – промовив Панько. – Ану лиш добудь!

– Круть-верть – зараз буде! – сказав парубок. – Ходім, Семене!

Другий парубок, той, що лаяв роботу, пішов з їм до цебра.

Три шахтарі посідали, прихилившися спинами до каменюки. Двоє почали зараз же крутити цигарки і позакурювали їх від лампи, що причепили збоку на стіні.

Панько не курив. Він дуже втомився. Сьогодні йому було багато роботи. Хотілося відпочити. Поки товариші курили й розмовляли, він мовчки сидів, приплющивши очі. Залюбки згадував, що сьогодні піде додому, обмиється, відпочине й побуде в своїй сім’ї. Сім’ї всього – жінка молода та маленький син, років три йому було. Влітку Панько хліборобив, а взимку заробляв по шахтах. Цей заробіток давав йому змогу не вбожіти, ще трохи й підправляти своє господарство.

Він тепер думав про свою теплу чистеньку хатку. Вона так і в’являлась йому, а серед неї Одарка. І обличчя в Одарки так наче всміхнулося до нього. Якесь любе, лагідне почування обняло Панька, і йому так схотілося швидше туди, до неї й до сина. Ну, Данько запевне спатиме, як він прийде, але завтра вже ж спитається:

– А со мені татко принесла з сахти?

Чудний! Завсігди з матір’ю, чує, як на неї кажуть «вона», то й собі на всіх, – і на чоловіків, і на жінок, – почав казати «вона». Треба буде взяти йому в крамниці яку канхветину[218]. Бо так тобі любо обніме за шию та й каже:

– А со принесла?

А Одарка дожидатиме його, хоч як пізно він прийде, – вона не ляже…

Усміх осяйнув умазане в сажу чорне обличчя Панькове. Йому знову схотілося