Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового"

і аж тепер на неї звернули увагу інші. Сілезький спохмурнів. Тима скривив кутик рота. Трійцю обдало дешевими парфумами. Їхній різкий запах не перебив капустяно-тютюнову суміш, лише додав пікантності, мов спеція. Причому – докладена не надто вправною й розумною господинею.

Не звертаючи уваги ні на кого, крім Клима, повія подалася вперед, торкнувшись завеликими, як на його смак, грудьми його плеча. Пальці дівиці далі гралися неприпаленою цигаркою.

– Панунцю злотий, а дай циґаретку припалити.

Кошовому довелося дивитися на неї через плече. Зблизька помітив старанно припудрену сітку зморщок під очима.

– Та ти такий файнюський. – Голос у неї був низьким, грудним, та все одно не звучав грубо.

Тонкі, густо нафарбовані, від цього – ще вульгарніші губи вже стисли край цигарки. Розуміючи – треба щось говорити, Клим, замість відповісти, машинально почав шукати в кишенях неіснуючу сірникову коробку.

– Та йди геть, відчепись! – втрутився Тима.

Повія зиркнула на нього, мов на комаху.

– Та йой, шо ти фуня стругаєш?[43] Та не будь такий цваний![44] Та ти ше не знаєш, шо втрачаєш!

– Нічо, лиш курву! Геть, я сказав!

Знизавши плечима, повія розпрямилася. Вийняла цигарку, правицею провела по Климовій голові, чи то пестячи, чи то куйовдячи волосся. Повернувшись до шинквасу, мовила навмисне голосно, аби почули всі присутні:

– О-о, куго я бачу! Утой сьлічний пан то мені дасть припалити. В пана такий файний анцуґ![45] Певно, в магістраті працюєте? Альбо на кулєї?[46] А шо то ви самі сидите? Я би мугла вас забавити.

Щойно вона відійшла, Клим не стримався, провів поглядом. Та швидко опанував себе, знову зосередився на розмові, кахикнув:

– Ну, так я не в тому становищі, аби нехтувати пропонованою дружбою. Проте хочу зрозуміти для себе одну важливу річ – чим сама людина, подібна до мене, тобто випадкова, без грошей та без знайомств, за винятком Йозефа Шацького, здатна допомогти такому, як ви?

Повія тим часом уже мостилася біля шинквасу. Права рука пестила стрижений загривок одного з пузанів.

– Повторю, раз не дочули, – мовив Сілезький. – Зенек Новотний – батяр. Найближчим часом із нього нічого путнього не вийде. Якщо, звісно, ця історія, в яку він влипнув, не додасть розуму. Коли додасть, я радо йому допоможу. Його матуся, вона ж моя рідна сестра, вже встигла виплакати за ним усі очі. Розумієте, вона вдова, чоловік помер від сухот, а син замість допомагати – батярує. Звісно, щось приносить до хати, іноді навіть наймається на роботу. Коли дрова в когось попиляє, та не часто. Тяжка праця не для таких, як Зенек. Здебільшого продає крадених пташок, цуценят чи котів.

– Ще він шахрай, – мовив Клим.

– Не без того.

– А тепер – убивця.

Тима надто сильно грюкнув напівпорожнім уже кухлем по столу.

– Нікого Зеньо не вбивав!

– У нього був годинник убитого адвоката.

– Але це не значить, що пана Геника застрелив мій небіж! – Сілезький трохи підніс голос, та відразу стишив, далі повів рівно, хоч ледь стримував хвилювання: – Проте я знаю, як працює кримінальна поліція. Комісар Віхура має залізну хватку, та разом із тим не любить, коли справу треба розплутувати довго. Ви дали йому в руки козир – годинник убитого.

– Пардон! – стрепенувся Клим. – Я нікому не давав брегета! Ви зараз говорите, що я підкинув докази тому батяру, аби…

– Та дослухайте до кінця! – роздратовано перервав Густав. – Ніхто вас ні в чому не звинувачує! Стався той збіг обставин, котрий, маю надію, навчить мого небожа раз і назавжди триматися подалі від квартирних крадіжок, клепарівських злодіїв та взагалі – явного, нічим не прихованого криміналу.

– Зенек був у квартирі пана адвоката, – сказав Тима. – Разом із ним туди проникнув Любко Ціпа, відомий крадій. Коли ці двоє вар’ятів залізли туди, побачили труп на підлозі.

Біля шинквасу вже двоє пузанів обсіли повію. Один з третьої спроби намагався піднести вогню. Другий – наливав із карафки у завбачливо піднесену чарку.

Кошовий рвучко випростався.

– Що?

– Вашого Сойку вже хтось убив, коли Зенек і Ціпа пробралися до помешкання, – відрізав Сілезький. – Мені це розказав переляканий небіж сьогодні, під час короткого побачення. Поліції нічого не каже, бо Ціпи злякався більше, ніж комісара Віхури. Той неодмінно дізнається, хто видав, і свого небожа при всіх своїх зв’язках я врятувати не встигну. За подібні речі карають суворо. І, чесно кажучи, за інших обставин я б вітав розправу над зрадником. Попався – мовчи. Та, повторюся, не тепер.

– Чому?

– Навіть якщо я переконаю Зенека розповісти все поліції і Ціпу зловлять, обох, хоч як, крутитимуть за вбивство. Хіба що злодія зроблять винним, а мого небожа – лише спільником та свідком, котрий приховав злочин. До того ж вони обікрали покійного, то є правда. Зенек розповів, нишпорити довго не довелося. У спальні під ліжком знайшли саквояж, набитий готівкою. Звідки таке багатство в пана Геника, жоден не задумався. Навпаки, збиралися знайти щось таке. Адже репутацію ваш колега мав не кращу. Мабуть, ви про це начувані. – Кошовий кивнув. – Ну, адвокати, котрі успішно витягають з халепи негідників, завжди мають гроші. Чи інші коштовності. Й не все зберігають у банку. Так Ціпа пояснював моєму Зенеку. І той радо погодився на авантюру.

Віко сильно смикнулося. Кошовий торкнувся його пучкою, трошки потримав.

– Хіба злодії не знали, що Сойка, на якого вони націлилися, вдома?

– Були певні – нема.

– Це як? – здивувався Клим.

– Отак! – Густав теж випростався, розвів руками й зиркнув на Тиму, немов закликаючи його в свідки. – Ціпа – досвідчений злодій. Спершу вирішив дізнатися, чи є господар удома. Вдав із себе відвідувача, та двірник не пустив. Справжній цербер. Заявив: нема, чого ходити. Пан адвокат відсутній, і взагалі невідомо, коли повернеться. Вікно не світилося. Ось наші герої і вирішили перечекати якусь годинку. А тоді залізли крізь прочинене вікно. Далі ви знаєте.

Тепер Клим зовсім не зважав ані на буркотіння пияків за столиками, ані на батярські нестримані вигуки. Навіть на запальний регіт повії, котра вже обробляла трьох завсідників, а її подруга чомусь і далі нудьгувала за столиком.

Сказане паном Сілезьким було схоже на правду.

Кошовий не збирався визнавати це вголос.

Але ж Сойка дійсно розпорядився нікого до себе не пускати. Ще й заплатив Бульбашу, аби той ганяв випадкових відвідувачів. Виходить, злодії купилися на брехню… могли купитися.

– Зенек не казав, коли вони пролізли в квартиру точно?

– Як зовсім стемніло. Приблизно в цей час. Якщо раніше чи пізніше – не набагато, думаю. Це має для вас значення?

Клим