Читати книгу - "Золотий Ра, Іван Іванович Білик"

Я й досі був у кайданах, і коли перський цар звелів ковалеві познімати кайдани з моїх рук, я довго дивився на те залізо, а потім несподівано й для самого себе попросив: «Дозволь послати ці кайдани в дар еллінському богові, якого я вважав найкращим і найсправедливішим серед усіх жителів небес».

Куруш довго думав, але так нічого й не відказав мені, лише дозволив помитись і перевдягтися, а коли мене знову підвели до перського царя, я довідався, що всіх моїх приречених до спалення витязів так нерозкутими й продали в рабство, розкутим лишився в Сардах тільки мій нещасний син Мах. Про витязів цар не схотів більше говорити, тоді я згадав про знедолених мешканців Сард.

Крізь обидві розчинені навстіж брами акрополя було видно, як вулицями столиці шастають перси й тягнуть на собі й за собою бранців і всіляке добро. Я запитав царя Куруша: «Що то чинить у місті ота дика орда?» За такі слова мене могли люто покарати, але я знову перестав зважати на це, а Куруш несподівано весело засміявся: «Мої доблесні вої грабують твою столицю й твої скарби!»

Я й не сподівався почути іншої відповіді, через те з насміхом сказав: «Волею всевишніх богів тепер це стало твоїм містом і твоїми скарбами. Отже, доблесні вої грабують свого царя».

В очах онука моєї сестри спалахнула холодна іскра, він збагнув, що не може мені заперечити, погамував своє роздратування й мовив: «Будеш моїм дорадником!»

Я був рабом і не міг захистити себе перед чужинським царем, але мені пощастило лукавством урятувати свою колишню столицю й колишніх підданців од остаточного сплюндрування й винищення. Чи зглянуться колись лідійські боги на своїх дітей, чи повернуть вони їм свободу й людську гідність — я того не знав, бо й сам смертний, але в мені й досі кипіла образа на те підступне еллінське божество, що віддало лідійців на поталу персам, і я таки домігся від їхнього царя — послав свої кайдани в Дельфи. Цими кайданами Аполлон віддячив мені за всі мої багаті дари. Чи не стане йому тепер соромно за лукаві пророцтва своєї жриці-піфії?

Усі п'ятеро персів були в мідійському вбранні, а їхній тлумач-еллін — у перському. Він очевидячки пишався своєю схожістю з персом і зверхньо поглядав на членів Ради тридцятьох еолійського міста Кіми, перетлумачуючи слова перського посла, наймолодшого серед Шістки:

— Цар над царями — Куруш, а Мазарес — його великий воєвода. Мазарес велів сказати вам, кімейцям, такі слова: «Видайте нам нашого раба сардійця Пактія. Інакше зробимо з вашим містом так, що на його місці ростимуть чагарі й витимуть шакали!»

На членів Ради Тридцятьох наче лягла тінь, очі в радників потьмяніли й потупились. Ці перси були мов чаклуни. За останню декаду вони прийшли вдруге — і саме в ту мить, коли Рада Тридцятьох зібралася вислухати священних посланців, що привезли відповідь оракула з Бранхід. Але всі радники якимось чином уже знали відповідь, це й змушувало ховати очі по кутках.

Старійшина Ради звернувся до священних посланців, які сиділи на лаві всі втрьох, теж не дивлячись один на одного:

— Що велить божество?

— Видати... — не підводячи голови, розвів руками проводир священних посланців.

Перський тлумач голосно переказав це своїм, а в запалій потім тиші пролунав обурений голос уже немолодого радника Арістодіка:

— Ганьба на голови наші, ганьба!

— Пактія буде видано персам, — хрипко мовив до чужинців старійшина Ради Тридцятьох, а потім, наче для самозаспокоєння, докинув: — Несповідимі промисли богів...

— Ганьба на всю Елладу! — знову вигукнув Арістодік, але перси почули необхідну їм відповідь і вийшли.

В усіх еллінських містах підкореної персами Лідії вперше про Пактія почули навесні, коли, перезимувавши в Сардах, цар Куруш повів рать на схід. Посадником у Сардах він залишив свого воєводу перса Табала, що мав під рукою добрий полк, а скарбницю Креза та інших багатих людей доручив довіреному лідійцеві Пактію. Та тільки-но Куруш із раттю переправились через колишню передільну річку Галіс, як Пактій проголосив себе царем і повстав проти перського панування. Його підтримали мешканці столиці та еллінських іонійських міст. Пактій зумів вивезти з Сардійського акрополя чимало Крезового золота, закупити зброю й спорядити два полки. Однак сатрап Табал учасно зачинився зі своїм перським полком в акрополі, через те Пактій мусив облягти акрополь і не зміг прийти на допомогу іонійцям, коли на них посунув зі своєю раттю перський воєвода мідієць Мазарес.

Почувши про події в Сардах та Іонії, завжди стриманий Куруш звелів привести Креза й мало не рубонув його своїм мечем: «Навіщо я тебе послухав і не продав усіх лідійців у рабство!..» Крез йому відповів, що того Пактія цар привів із собою з Персії, але Куруш викликав Мазареса й звелів спершу втихомирити непокірних іонян, потім розігнати той набрід у Сардах, а Пактія доправити в Персію живим. Разом із вісткою про повстання іонійських еллінів і лідійців Куруша наздогнало по той бік Галісу спартанське посольство. Іонійці просили Спарту підтримати їх у боротьбі з перським царем, Спарта рішуче відмовилася послати в Іонію гоплітів або кінноту, натомість вирядила послів, які мали попередити царя Куруша, щоб не чіпав іонійських еллінських міст.

Цар спершу розпитав у еллінів зі свого почту, що таке Спарта і її народ, а коли про все довідався, то звелів переказати послам: «Я зневажаю ті народи, які збираються на майданах своїх міст, щоб ошукувати одне одного й проголошувати облудні клятви. Якщо великий Ахурамазда продовжить мої дні, хай ці спартіати начуваються: тоді їм доведеться