Читати книгу - "Рівне/Ровно (стіна), Олександр Ірванець"

Він чи то від ніяковості, чи ще з якої причини навіть не міг спостерігати дію на сцені. Театр — це взагалі безсоромне мистецтво, і цю його незбагненну безсоромність Шлойма усвідомив давно, ще років десять тому, коли його першу моноп'єсу-одноактівку поставили в тій самій Німеччині. На відміну від кіна, де на білому простирадлі перебігають лише розфарбовані тіні, в театрі на зачовгані підмостки виходять живі, теплі люди з диханням і серцебиттям. Й актриса, яка грала у його монодрамі, вразила Шлойму в першу ж репетицію. Молода жінка з чужого краю, з чужого світу не просто знала напам'ять кількадесять сторінок його тексту, не просто промовляла його, а жила подіями, вигаданими ним, створеними у голові й перенесеними на папір десь там, колись раніше, не проказувала, а показувала.

Театр… Театер… В прямому й переносному значеннях. Як найбільш умовне з усіх мистецтв (за Арістотелем, здається…) і як безумовна споруда з колонами в центрі його міста. Шлойма спробував пригадати, коли ж він вперше увійшов до цього храму мистецтва — це було нелегко. Найшвидше, це трапилось у тому ранньому дитинстві, ще до народження Уляни, в тому доісторичному часовому раї, про який збереглись уривчасті й солодкі спогади. Він міг добре пригадати себе років з чотирьох-п'яти, вік достатньо пізній, бо ж наприклад Лео Толстой пам'ятав себе ще з грудного віку, зі спеленатими руками-ногами, й чимало з того пишався. (Ну, не геній ти, Шлоймо, не геній, та й «Війну і мир» ти б ніколи не став двадцять чотири рази переписувати…) Але з тих безжурних років йому найперше пам'ятався не театр, а мототрек. Старий, ще дерев'яний мототрек, який стояв майже на місці теперішнього стадіону. Василь, батько, не вельми полюбляв театр, зате спорт — будь-який — любив несамовито. Він взагалі був чоловіком азартним, особливо замолоду. Тому мотогонки (тоді вони ще не називались англійським слівцем «спідвей»), а також мотобол, екзотичний такий спорт, де дюжина мотоциклістів ганяє полем за величезним м'ячем, завзято намагаючись заштовхнути його у ворота, а потім, у перерві матчу, або по його закінченні Василь і Зоя зупинялись біля яток, що їх кілька стояло навколо мототреку, і в надвечір'ї купували пиво, яке куштувалося з голландським сиром, нарізаним тонкими плястерками. Василь давав ковтнути трохи пива й синові, і той гіркувато-солоний смак свіжого пива з сиром, та рідкувата зерниста суміш у роті й стала для Шлойми назавжди смаком дитинства, а не якісь там марципани-шоколади, як то буває зазвичай. Пиво було свіже, сьогоднішнє; вже назавтра воно бралося матлахами, спливало сіро-зеленим планктоном, якщо перевернути догори денцем проти світла темно-коричневу пляшку з підківкою наклейки під самим її горлом. Закривалась ця пляшка на зеленкуватий капсуль, вже за рік-два ти збиратимеш їх, використані, і камінцем загинатимеш досередини краї, щоб грати цими ерзац-монетками у чіку, не на гроші, а просто так, на інтерес. Втім, це вже буде там, у шкільному дитинстві, вже після вигнання з раю. А до школи ти пішов першого вересня, сам-один, взявши портфелика й букета, що його наготувала тобі Зоя, в якої був перший клас у іншій школі, а Василь, де був тоді Василь? Десь поруч… Авжеж, не так і далеко, якщо брати в планетарному масштабі, — за кількасот кілометрів у ті вересневі дні вирувала не осінь, а «празька весна», і військовий підрозділ з мобілізованих офіцерів та солдатів запасу стояв напоготові неподалік радянсько-чехословацького кордону, десь на Закарпатті, й лише в двадцятих числах вересня батько повернувся, у військовій формі, ще й з пістолетом, якого він наступного дня здав у військкомат, але перед тим встиг дати тобі потримати, попередньо вийнявши обойму, і ти з усієї сили тиснув на гачок, але зброя стояла на запобіжнику, тож навіть і не клацнула. А першого вересня ти сам дійшов до вісімнадцятої школи, сам розшукав перший «А» клас, і самотньо прилаштувався у кінці. Вчителька трохи здивовано подивилася на тебе, перепитала ім'я-прізвище, забрала з рук букета й посадила на передостанній парті. За дверима класу, в коридорі продеренчав електричний рипучий дзвінок…

А до театру ти вперше потрапив ще у ті дошкільні роки, з запрошенням на новорічний ранок, яке Василь отримав від профспілки. В останні дні грудня, або, іще кумедніше, в перші дні січня, коли новий рік вже тиждень-півтора як настав, міські діти все тягнулись до театру на десяту, чи на одинадцяту ранку, в акторів брались прищами обличчя від постійного наклеювання колючих дідоморозівських борід, а картонні кошички-подарунки були повні печивом і карамельками, серед яких можна було знайти дві-три пристойних цукерки, одна з яких неодмінно була гранітним зубодробильним грильяжем, облитим зверху шоколадом. Але зайвого кошичка, окрім того, який видавали за пред'явленим запрошенням, можна було заробити, якщо вийти на сцену, коли персонажі новорічної казки, зайчики, лисички, їжачки та інша нечисть, починали закликати дітей із залу до участі в інтерактивних, сказати б, забавах. І якщо наступити на горло власній гідності та під регіт залу з зав'язаними очима почати збирати на сцені картонні мухоморчики, то потім з рук нафарбованої лисички років сорока п'яти сміливець отримував додаткового кошичка з тим самим (а часом і збідненим на одну шоколадну цукерку) набором.

Це вже потім у його житті були виходи на сцену в складі «сімки», а ще пізніше — і як письменника, автора текстів, оживлених на цих підмостках. Сьогодні теж… хоча — навряд, ну якщо вже дуже бурхливі будуть оплески, й Маульвюрф вискочить із-за лаштунків у своєму фраєрському светрі, і взявшись за руки з акторами, почне очима, ротом, усією постаттю викликати його, та ще і з зали хтось гукне «Автора!», фальшиво підверескнувши в кінці слова, тоді вже можна знехотя, ніби ніяково, бочком вийти, цмокнути у щоку Ізабеллу і скромненько так стати скраєчку…

Зі спогадів його повернули не події на сцені, де сяйлива Ізабелла і далі бездоганно виговорювала текст, а якесь легеньке, ледь чутне подзенькування й пожвавлення публіки в перших рядах. Напруживши зір в напівтемряві зали й подивившися ліворуч, Шлойма роздивився невелику темну тінь, яка повільно рухалася бортиком оркестрової ями. Саме цей рух і народжував дзеленчання. Примружившись, Шлойма краще роздивився прояву. Це був Боніфацій.

Котисько цілеспрямовано й безгучно йшов оксамитовим бортиком, трохи прищулившись і час від часу посвічуючи зеленими очима на людей з першого ряду, від яких його відділяв метр відстані. Часом хтось зухвало простягав руку, щоб