Читати книгу - "Подорож на Місяць"

дзеркало гігантського рефлектора. Тільки-но Місяць сходив на горизонті, він ловив його в телескоп і не залишав і на хвилину, пильно стежачи за його мандрівкою через зоряні простори. Він спостерігав з постійним терпінням, як снаряд перетинав срібний диск і, справді, ця гідна людина залишалась весь час у єднанні з своїми друзями і не втрачала надії коли-небудь побачити їх знову колись.

— Ми налагодимо зв'язок з ними, — говорив він тому, хто бажав його слухати, — тільки-но обставини дозволять нам це. Ми матимемо відомості від них, а вони від нас! Крім того, я їх. знаю, це кмітливі люди. Ці троє понесли з собою в простір усі запаси науки, мистецтва і техніки. З цим можна зробити все, що завгодно, і ви побачите, що вони вийдуть з цього становища!

Кінець першої частини.

ЧАСТИНА ДРУГА
НАВКОЛО МІСЯЦЯ
Розділ І
ВІД ДВАДЦЯТОЇ ДО СОРОК СЬОМОЇ ХВИЛИНИ НА ОДИНАДЦЯТУ ГОДИНУ ВЕЧОРА

Рівно о десятій годині Мішель Ардан, Барбікен і Ніколл попрощалися з своїми численними друзями на Землі. Два собаки, призначені для акліматизації собачої породи на Місяці, були вже всередині снаряда.

Мандрівників спустили пересувним краном у глибину величезної чавунної труби аж до конічного верху снаряда.

Потім через спеціальний отвір вони пройшли в алюмінійовий вагон. Мотузи, дроти і блоки були негайно усунені, і жерло гігантської гармати звільнене від риштовання.

Опинившись разом із своїми товаришами всередині снаряда, капітан Ніколл почав закривати вхідний отвір товстою пластиною, яку тримали зсередини натискні гвинти. Такі ж щільно припасовані пластини затуляли лінзовидне скло ілюмінаторів.

Герметично замкнувшись у своїй металевій тюрмі, мандрівники опинилися в цілковитій темряві.

— Тепер, друзі мої, — сказав Мішель Ардан, — будьте, як дома. Я маю звичай жити завжди по-домашньому й хазяйнувати по-своєму. Насамперед нам треба якнайзручніше розташуватися на нашій новій квартирі. Тільки для цього, як на мене, тут, мабуть, трохи темнувато. Проте не для кротів же був винайдений газ!

Сказавши так, цей безтурботний чолов'яга намацав у себе в кишені сірники, тернув одним об свою підошву і, коли спалахнув вогник, він підніс його до газового пальника, сполученого з приймачем, де містився світильний газ під високим тиском.

Цього запасу газу досить було для освітлення й огрівання снаряда протягом ста сорока чотирьох годин, тобто шести днів і шести ночей.

Газ спалахнув. Освітлений снаряд мав вигляд комфортабельної кімнати, з оббитими оксамитом стінами, умебльованої круглими диванами, і з склепінчастою стелею.

Всі речі — інструменти, посуд, зброя були міцно припасовані до своїх місць і обкладені ватою, отже, могли витримати хоч який поштовх.

Було вжито всіх заходів, щоб забезпечити успіх відважної подорожі.

Мішель Ардан, пильно оглянувши все, висловив велике задоволення.

— Це тюрма, — сказав він, — але тюрма, яка подорожує; якби ми мали змогу дивитись у вікно, я погодився б мандрувати так хоч сто років. Ти усміхаєшся, Барбікен? Ти маєш якусь задню думку? Ти гадаєш, що ця тюрма може стати нашою домовиною? Нічого! Як домовина, то хай буде й домовина!

Тимчасом Барбікен і Ніколл кінчали останні підготування.

Хронометр Ніколла показував двадцять хвилин на одинадцяту. Мандрівники остаточно запакувалися в своєму снаряді. Барбікен подивився ще раз на стрілку хронометра і сказав:

— Тепер, мої любі товариші, рівно двадцять хвилин на одинадцяту. О 10 годині 47 хвилин Мерчісон електричною іскрою запалить заряд колумбіади. Отже, нам залишається бути на земній поверхні лише якихсь двадцять сім хвилин.

— Тільки двадцять шість хвилин і тридцять секунд! — зауважив Ніколл, що любив точність.

— То що? — вигукнув веселим тоном Мішель Ардан. — За двадцять шість хвилин чимало можна зробити важливого! Якщо ці двадцять шість хвилин використати розумно, то вони варті двадцяти шести років. Та що там хвилини! Кілька секунд Паскаля або Ньютона незрівняно важливіші за ціле життя некорисної маси дурнів і дармоїдів…

— Ну, а який висновок з цього, на твою думку, невгамовний балакуне? — спитав Барбікен.

— Тільки той, що ми маємо ще аж двадцять шість хвилин.

— Тільки двадцять чотири, — поправив капітан Ніколл.

— Хай буде так, мій любий капітане, тільки двадцять чотири, але за цей час можна було б, в усякому разі, дослідити…

— Мішель! — сказав Барбікен. — Ми ще матимемо під час нашого перельоту досить часу на обговорення всіх можливих питань. А тепер краще поміркувати про саму подорож…

— А хіба ще не все влаштовано?

— Так, усе влаштовано, але треба вжити ще деяких застережних заходів, щоб якнайбільше послабити перший удар.

— А для чого вода між перегородками? Хіба її пружності не досить, щоб цілком забезпечити нас?

— Я сподіваюся, Мішелю, але не певен цього, — лагідно відповів Барбікен.

— А! Он він який! Він сподівається! Він не певен! І він чекав, доки нас замкнуть, щоб потішити нас цією новиною. Ні, я вимагаю мене випустити звідси!

— А можливо це? — зауважив Барбікен.

— Так, — сказав Мішель Ардан, — це трудно. Ми в поїзді, і кондуктор засвистить через двадцять чотири хвилини.

— Через двадцять, — сказав Ніколл.

Якусь хвилину троє мандрівників мовчки дивились один на одного. Потім оглянули взяті з собою речі.

— Все на своєму місці, — сказав Барбікен. — Тепер треба вирішити, як нам найкраще розміститися, щоб витримати удар під час вильоту. Треба подбати, щоб кров не вдарила нам дуже сильно у голову.

— Правильно, —