Читати книгу - "Диявол і сеньйорита Прим"

— Ні, так не годиться, — заперечив коваль, пригадавши, як у фільмах про війну солдати, рятуючись від ворожого вогню, припадають до землі. — У лежачого важко влучити.

Тоді дроворуби посадовили Берту, притуливши її спиною до каменю. Вийшла нібито ідеальна мішень, та раптом пролунало розпачливе голосіння якоїсь жінки:

— Вона витріщилася просто на нас! Вона бачить, що ми робимо!

Ясна річ, Берта нічого не бачила, однак дивитися на добродушну подобу милостиво всміхненої бабусі, яка незабаром буде забита сотнями малесеньких свинцевих кульок було нестерпно.

— Поверніть її спиною, — наказав війт, який теж не зміг залишитися байдужним до подібного видовища.

Дроворуби, клянучи свою долю, знову мусили йти до моноліту й ставити Берту на коліна, аби обличчям і грудьми вона притискалася до каменю. Та оскільки в такому положенні втримати її було неможливо, довелося прив’язати їй до зап’ястків мотузку, перекинути її через верхівку моноліту й закріпити на протилежному боці.

Картина вийшла й справді моторошна — відвернута від людей сколінена жінка, руки якої здійняті до небес, ніби вона комусь молилася чи про щось благала. Хтось запротестував і цього разу, але мер сказав, що час уже закінчувати.

І що швидше, то ліпше. Без балачок і виправдувань, — і те, й інше можна полишити на завтра, коли в шинку й на вулицях почнуться пересуди пастухів і орачів. Можна не сумніватися, що по одній із трьох міських вулиць ще довго не ходитимуть люди, — надто вже всі звикли до того, що там, на призьбі свого будинку, сидить Берта, дивиться на гори й розмовляє сама з собою. Добре, що з Віскоса можна вийти ще двома шляхами, не беручи до уваги вузенького провулка, який саморобними сходами виводить прямо вниз, до автостради.

— Покінчімо з цим, — сказав мер, задоволений тим, що священик не вимов ані слова, а отже, не замірявся на його авторитет. — А то, гляди, ще хто-небудь у долині побачить цю нашу ілюмінацію та й захоче довідатися, що тут діється. Цілься, вогонь — і по домівках!

Не розпускати нюні. Виконуйте свій обов’язок, як сумлінний вояк, що захищає отчий край. Без докорів сумління. Маємо наказ, мусимо його виконати.

Аж раптом війт не лише зрозумів, чому священик уперто мовчить, але й здогадався, що втрапив у пастку. Із цього моменту кожен, якщо ця історія випливе нагору, буде повторювати те саме, що й після всіх воєн незмінно торочать усі вбивці: «Ми лише виконували наказ». Що діється зараз в душах цих людей і хто тоді він такий, негідник чи рятівник?

Нізащо не можна виказувати слабодухість, — особливо тоді, коли пролунає як один брязкіт заряджених рушниць. Він уявив, як оглушливо гримне залп із 174 цівок, але заспокоїв себе: якщо навіть хтось і почує, вони вже будуть далеко звідси, а перш ніж розпочати підйом, він наказав людям погасити ліхтарі й лампи. Дорогу кожен знайде навіть із заплющеними очима, — світло буде потрібне лише для того, щоб уникнути нещасних випадків у момент стрілянини.

Жінки інстинктивно зробили кілька кроків назад, коли чоловіки взяли на приціл нерухому фігуру, що виднілася за п’ятдесят метрів попереду. Схибити було неможливо, — змалку всі вони були навчені прицільно стріляти, уміли валити звіра на бігу, збивати на льоту птаха.

Війт уже приготувався скомандувати «Вогонь!», коли раптом пролунав жіночий зойк:

— Стійте!

То була сеньйорита Прим.

— А золото? Золото ви бачили?

Стрільці опустили рушниці, але не переломили їх. Справді, золота ніхто в очі не бачив. Усі повернулися до чужоземця.

Той повільно вийшов на середину, став перед шеренгою, опустив додолу заплічник і почав один за одним виймати з нього золоті зливки.

— Ось, маєте, — мовив він, вертаючись на своє місце скраю півмісяця.

А Шанталь підійшла туди, де лежали зливки, і підняла один із них з землі.

— Це золото, — сказала вона. — Але я хочу, щоб ви в цьому переконалися. Нехай підійдуть сюди дев’ять жінок, і нехай кожна візьме в руки по одному зливку.

Війт занервувався — жінки опиняться на лінії вогню, а в когось із чоловіків може здригнутися рука, і пролунає постріл. Однак дев’ять жінок, і його дружина серед них, наблизилися до сеньйорити Прим і виконали її прохання.

— Так, це золото, — сказала війтова дружина, ретельно вивчивши те, що було в неї в руках, і порівнявши його з деякими зі своїх прикрас. — Осьде я бачу державне тавро й серійний номер, дату виготовлення й вагу. Нас не обманюють.

— Тоді тримайте зливки й послухайте, що я хочу вам сказати.

— Зараз не час проголошувати промови, сеньйорито Прим, — втрутився війт і додав, звертаючись до жінок: — Відійдіть звідси, дайте нам закінчити почате.

— Стули пельку, ідіоте!

Вигук Шанталь налякав усіх. Нікому й на думку не могло спасти, щоб хтось у Віскосі зважився вимовити таке.

— Ти що, збожеволіла?

— Стули пельку! — ще голосніше вигукнула вона, тремтячи з голови до ніг, не зводячи з війта побілілих від ненависті очей. — Це ти збожеволів, коли попався в пастку, яка загрожує всім нам осудом і смертю! Це ти сліпма втрапив у неї!

Війт зробив крок до Шанталь, але двоє чоловіків утримали його.

— Послухаймо, що вона скаже! — пролунав у юрбі чийсь голос. — Десять хвилин нічого не змінять!

Не те що десять, — навіть п’ять хвилин мають величезне значення, і кожен з мешканців Віскоса знав про це. Чим довше стояли вони на галявині, тим стрімкіше зростав їхній страх, тим гостріше усвідомлювали вони свою провину, тим дужче пік їх сором, тим важче ставало приховувати тремтіння в руках. Усі хотіли лише одного — знайти бодай якийсь мало-мальськи пристойний привід і скасувати все, що затіяли. Дорогою кожен із чоловіків вважав, що саме його рушниця заряджена холостим і що не встигне він оком зморгнути, як усе скінчиться, — а тепер кожен боявся, що смертоносний свинець вилетить саме