Читати книгу - "Вокс"

— Ти не посмієш, — прогарчав Леддікс.

— Спробуй тільки зачепити мене, — промовив Ксант, підводячись із табурета.

Леддікс відступив крок назад і залився тоненьким смішком — чисто тобі тхір!

— Нам це ні до чого, Ксанте, — сказав він. — Куди воно годиться, щоб якісь дрібні непорозуміння заважали нам виконувати свої обов’язки. Хоч би там що мололи язики, нам своє робить… — Він виструнчився. — Щойно ми злапали молодого бібліотекаря, і Найвищий Магістр наказав його допитати. — От я й подумав, Ксанте, що ця робота якраз для тебе, — додав він підлазистим, сповненим натяків голосом. — Ти ж у нас стільки знаєш про бібліотекарів та їхні звички.

Ксант кивнув головою, але не зронив ні слова. Знов та сама музика. Та сама прихована підозра… Йому таки не довіряли.

Леддікс махнув Ксантові, щоб той ішов за ним до Катівень, і коли той рушив до виходу, пробуркотів:

— За тобою спостерігатиме сам Найвищий Магістр. І затям собі, Ксанте, коли закінчиш із в’язнем, він мій!

Вони дійшли до катівні, розташованої у глибоких підземеллях Вежі ночі. Височенний кремезний Сторож — нетряк із темною пошрамованою шкірою та вухами, схожими на капустяні квітки, — відімкнув їм двері, і Ксант увійшов до тісної камери. Леддікс вислизнув у коридор і, тихенько захихотівши, прибив двері.

У куті, спертий спиною на стіну, сидів Бібліотекарський Лицар, на що ясно вказували зелений літунський костюм т а легкі дерев’яні обладунки. Ось в’язень підвів голову, і Ксант побачив дівоче обличчя та дві товсті коси.

— Ксант? — стиха озвалась полонянка. — Ксант? Ксантові аж на душі похололо. Ув’язнена знала його ім’я.

— Кса-ант?

— Цить, арештантко, — глухо прогарчав Ксант.

Йому потрібен був час на роздуми. Оглядове вічко на стіні навпроти було відкрите, і кожного його поруху пильнував сам Найвищий Сторож. Леддікс залишився вірний собі — просто накивав звідси п’ятами…

Руки ув’язненої були зв’язані за спиною. Вона мотнула головою, відкидаючи з обличчя золоті коси. Садна, сліди побоїв, під одним оком синець, потворно розпухла з одного боку щелепа. У кутиках рота позасихали цівочки крові. Що й казати, вигляд у бранки був страшнючий, але Ксант відразу впізнав дівчину. Та й як міг не впізнати, коли провів у її товаристві найкращі вісімнадцять місяців свого життя, опановуючи вкупі з нею науку на Озерному приплаві?

— Це ти, Ксанте, — провадила вона. — Я знала про все ще тоді. Це я, Маґда. Маґда Берлікс…

Ксант байдуже пантрував на дівчину, жоден м’яз не здригнувся на його обличчі.

— Ксанте? — не вгавала Маґда. — Ти що, мене забув?

— На коліна! — рявкнув Ксант. Тримався він зухвало і брутально, піт рясно заливав йому чоло, щоки, виступив на поголеній маківці. Маґда йому подобалася. Вона була така ласкава з ним на Озерному приплаві, Ксант поламав собі ногу і…

Ні! рішуче осадив себе хлопець. Він має поводитися з нею достоту, як із кожним в’язнем. Адже за ним спостерігав Орбікс Ксаксіс.

— Я кому сказав? На коліна! — желіпнув він і щосили копнув її в бока.

Маґда незграбно звелася навколішки. Туге мотуззя вгризалося в зап’ястки. Дівчина звела на Ксанта очі — величезні, мов у тілдереняти. Як їй хотілося, щоб він її впізнав. Та Ксант і бровою не повів. Ховаючи свої очі від її благального погляду, він добув з однієї кишені записничок, із другої — тонкий загострений олівець із залізного дерева, розгорнув нотатника, послинив олівця і наготувався писати.

— Ім’я, — стиха запитав він.

— Ксанте, — благала дівчина, і голос їй уривався з надміру почуттів, — ти ж бо знаєш, як мене звати.

Шкіру Ксантової голови почало поколювати. Він відчував потилицею пекучий заохочувальний погляд із оглядового вічка.

— Ім’я! — сухо повторив він.

— Ти знаєш моє ім’я, — слізно відповіла дівчина, шморгнувши. — Ксанте, та це ж я, Маґда Берлікс.

Ксант занотував.

— Посада, — поспитав він за мить.

— Я — Бібліотекарська Лицарка, — відповіла Маґда, і Ксант, хоч і не дивився на дівчину, з голосу її міг здогадатися, що, кажучи ці слова, вона сяє гордощами. — А раз так, то, сам знаєш, я не скажу тобі більш нічого, навіть під страхом смерті.

— Наші патрулі затримали тебе на березі Крайріки, — незворушно провадив Ксант. — Що ти там робила?

— Я Бібліотекарська Лицарка, — повторила Маґда. — І більш нічого не скажу, навіть під… а-а-а! — заячала дівчина: Ксант навідліг брязнув її по обличчю.

Дівчина безсило похнюпила голову. Ксант не спускав із неї очей. Рука йому гула, в душі вирували змішані почуття. Маґда була відважна і добра. Виказувала до нього таку ласкавість… Але його зорив Найвищий Магістр — як же він міг — бодай на мить! — дати волю своїм почуттям? Ксант рвучко втяг у себе повітря.

— Що — ти — робила — на — березі — Крайріки? — запитав він крижаним голосом, чітко карбуючи кожне слово.

Не зводячи голови, Маґда зітхнула.

— Зрештою, як і скажу, то вже нікому не зашкоджу, — промовила вона. — Нікому. Ви вб’єте мене однак, тож знайте. Я не виконувала жодного бібліотекарського завдання, я діяла на власну руку. Я шукала за Човноводом. Рук Човновод — пригадуєш такого? — запитала дівчина з гіркотою в голосі. — Він пропав. Ув Осип-Місті. Бібліотекарі втратили останню надію, що він живий. Та тільки не я. — Маґда підвела голову, гойднувши золотими кісьми. — А знаєш чому? Бо Рук — мій друг. — Очі її звузилися, обертаючись на дві стрільниці. — Тільки тобі цього не збагнути, правда? Бо ти не знаєш, що таке дружба.

Дівчина відвернулася і сплюнула на підлогу.

Тут Ксант почув, як за його спиною тихенько клацнуло, закриваючись, оглядове вічко. Полегшено зітхнувши, хлопець згорнув