Читати книгу - "Прощавай, рудий кіт"

Вона подивилась у вікно. — Мені саме згадалася ця історія… Смішно, правда ж? Ха-ха-ха! Так от, недавно він убив свого друга, здається, з рушниці, і вкинув у яму з нечистотами. Отаке воно, життя… Хлопець, звісно, вештався цілими ночами, татусеві ніколи було дивитися за ним… Думав, з хлопця вийде письменник, ха-ха-ха!..

Аарне відчув, що його проймає дрож. А тітонька знову стала серйозна.

— Та що з тобою говорити, Аарне… Це все одно, що воду в ступі товкти… Забери все, що в мене є, тільки не бреши мені. Чуєш?

Голос їй підвищився, очі заблищали.

— Чуєш? Забери все моє добро, продай його, тільки не бреши. Чуєш ти, виродку?

Тітонька підійшла до Аарне. Хлопець підвівся. Тітонька здалася йому зовсім чужою.

— Я нічого не брав.

— Брешеш, щеня!

Аарне не поворухнувся.

Тітонька зціпила зуби, зблідла і зовсім втратила самовладання. Вона ступила до нього ще один крок і вперто повторила:

— Брешеш, щеня! — І замахнулася. Аарне схопив її руку, — вона була холодна й безсило тремтіла. Одвернувшись, тітонька прошепотіла:

— Іди!..

І ще раз:

— Іди!..

Аарне не міг рушити з місця.

— Куди?

— Іди!..

Тітонька була наче в трансі. Вона підійшла до полиці, вийняла купу старих книжок, знайшла серед них картонну коробку з написом «Сігулда».

На синій кришці золотом з червоним було зображено незграбну пару народних танцюристів. У коробці лежали конверти і поштовий папір. Тітонька взяла конверт і аркуш паперу, а коробку поклала на місце. Потім сіла на канапу.

— Я писатиму листа. Я писатиму листа твоїй матері.

Це було сказано з гордим відчаєм. Зашкрябало перо. Кілька рядків через увесь аркуш — зневажливих, жорстоких.

За хвилину заклеєний і надписаний конверт упав на стіл перед Аарне.

— Будь ласка, віднеси на пошту.

Аарне підвівся і, навіть не глянувши на конверт, вийшов.

З Андо та Індреком він зустрівся в кафе. Поруч Індрека сиділа якась незнайома Аарне дівчина, чорна, як циганка.

— Познайомтесь, — усміхнувся Індрек.

— Інгрід, — мовила дівчина, подаючи руку.

— Аарне.

— Інгрід — відмінниця навчання, — зразу ж похвалився Індрек.

— Тоді у вас не буде згоди.

— Чому?

— Почнете змагатися.

— О ні!

— Ви певні?

— Так, ми надто різні.

Аарне подивився на них. Індрек трохи іронічно всміхався. І хоч він був ретельно причесаний, на очі йому весь час спадало пасмо волосся.

Інгрід була серйозна. Хто вона? Немов у відповідь на це запитання Індрек пояснив:

— Інгрід вчиться у сьомій середній школі.

— Он як?

За столом на мить запала тиша.

— Знаєте, мене, здається, викидають з квартири, — нарешті мовив Аарне.

Андо усміхнувся.

— Нічого дивного… Вже останні дні.

Інгрід нічого не зрозуміла з цієї розмови, довелося пояснювати їй.

— Це ж дуже цікавий екземпляр, ваша тітонька Іда, — зауважила Інгрід.

— Знаєте, називаймо одне одного на «ти». Згода? — запропонував Індрек.

Ніхто не заперечував.

— Людей треба виховувати, — вела далі Інгрід.

— Виховувати! — передражнив Андо. — Як? Образами позитивних героїв?

— Ти провокатор.

— Друзі, хіба ви не вірите, що на світі є позитивний герой? — схвильовано спитала Інгрід.

Андо співчутливо усміхнувся, Індрек похитав головою.

— Все залежить від того, який той позитивний герой, котрого ти маєш на увазі…

Інгрід з щирим сумом сказала:

— Я маю на увазі хорошу людину, прекрасну людину. Героя. Є він чи нема?

— Є, — мовив Аарне. — Але якщо він людина, то він в той же час і поганий…

— Не знаю… я все ще шукаю. Розповім вам одну історію, Індрек її знає… Якось улітку я працювала в колгоспі з одним чоловіком. Він був для мене героєм, повірте! Багато розповідав про свої подорожі і працював за двох. Коли я спитала, чого він так старається, він одповів: «Цей колгосп дуже бідний. У мене вільне літо, чому б не попрацювати?» Я спочатку була вражена, а потім захоплена. Спитала, що він робитиме з грошима. Сказав, що збирається багато подорожувати. Він подобався мені, ми з ним багато розмовляли. А тоді… Якось увечері він причепився до мене і… Я змушена була його вкусити… Згодом я його бачила в місті, він штукатурив свій власний будинок. Розумієте? Мені хотілося плакати… Де ж він, герой нашого часу?

Ніхто не міг відповісти.

— Але я його все-таки