Читати книгу - "Земля Георгія"

— Миколка дзвонив тут декому з Геленджика. Так Семен каже, що оренди він з нас минулого місяця не отримував і не збирався навіть. Нехай, мовляв, хлопці спочатку розкрутяться.

А Кела мене просто вдруге за вечір ошелешив — заговорив ввічливо:

— Так що не сприйміть за чорну невдячність, Паличу, — каже. — Красно вам дякую за таку заманливу пропозицію. Та тільки старпомом, мабуть, я у вас не буду. Мармизою не вийшов.

Ми з ним довго потім при здачі вахти підколювали один одного. По-свійськи, як старпом старпома. Скользький так і не признався, але і він наживку цю злопав, щоб мені більше ніколи лангустом не закусювати, якщо не так.

Мав я тепер у носі Гамлета, принця данського. «Дзуськи, — каже. — Не заграєш на мені, либонь не флейта». А яка там флейта — свистка вистачає. І ми ж усі підряд на це соло на свистку купувалися. Збиває з пантелику, коли ледь знайомі, і не знає ще до пуття свистун, чим ти йому в подальшому пригодитися зможеш, а вже — душа наопашки, співчуття шукає, на жалість жме.

А павич цей перед кожним зустрічним хвоста свого розпускає, як перед черговою своєю куркою. Хіба це важко? Монолог ошуканого дружиною моряка вже розучено слово в слово. Знає ж куди моряка бити, стерво. Де його найбільший жах і нічний кошмар, незахищене місце. Ну а ні, то вкраде в Горбатова історію, як за Куклою в Бургас верталися, в Кели — як Людку свою від алкашів такелажним ножем відбивав, усе собі припише і таки зірве аплодисменти. Я, може, й туго доганяю, в театр строєм давно не водили, але це ось зрозумів. Куклі спасибі. Хоча і не спанієль вона, щоб фазанів та павичів ганяти. Більше по дельфінах.

Така ось лялькова комедія, як каже Скользький. І без чорної мітки обійшлося.

Скользький, той, напевно, таким результатом задовольнився б. А моя помполітська недуга тільки сильніше від такої швидкої капітуляції розігралася. Буває ж таке.

З вечора сонце було хороше. Червоне.

Від кавказького берега відірвалися до нуля годин. Скользький на десять хвилин пізніше мене зміняв. І без всяких сигналів точного часу знали вже всі троє, що годинник у рубці на ці десять хвилин бреше. Воно начебто й дріб’язок, але вперше я серед штурманів бачив таку неповагу до часу. Навіть Родіон, механік начебто, перш за все попросив мене часову радіостанцію знайти і годинник виставив. Я тепер з ним вахту стояв. Не хотів капітан Флінт наш з Сільвером на одному містку бути. При зміні вахти доводилось, правда, терпіти мою одноногу присутність.

— Як вважаєш, Радичку, не заштормить? — по-діловому так питає, наче сонце в воду не для нього сідало.

— А прогноз же одеський є, — Родіон йому. — Є в нас один хоча і недовчений, але радист. Гріх не користуватися.

Я ледь вдруге на копчик свій нещасливий не сів. Виходило, як Горбатов пішов з пароплава, прогнозів моїх і не читав ніхто. Причому двічі на добу.

Я всю вахту самоїдством розважався. Ось відкрився переді мною пройдисвіт по-дружньому, мовляв, ось такий я покидьок, а підступи мої такі ось та ось такі. Й пішов собі гадити далі. А я візьми та плюнь проти вітру в душу. Підступно? Але тут сталася зі мною ображена професійна гордість, хай і недовчена.

— Паличу, тільки ось я забув, де 19666-ий район граничить з 19555-им. Вибачайте вже неграмотному суміснику. По шостому району дають поривчики до 14 метрів на секунду після полуночі.

Не знав, що відповісти — випікач горщиків наш. Йому б сказати просто: «А чорти його маму знають, зараз подивимось», але ж це, по-перше, неввічливо, а по-друге… це ж треба знати, чого тобі можна і не знати, і в яку шпаргалку піддивитися. Перед мордою ж просто, на переборці шпаргалка висить, як на справжньому пароплаві.

— По нашому району — бунація, — кажу.

Вже вмикаю підступність.

— Чого-чого? — навіть про те, що не розмовляє зі мною, забув «Мастер», так не дочув. Родіон теж не зрозумів. А «бунація», по-азовському, — штиль. Тільки на азовських рибачках слово це італійське і залишилось. Раніше, кажуть, повсюдно на Чорному морі італійською термінологією користувалися, а петровську Німеччину називали «хлотською» й дико з неї насміхалися. Навіть у херсонській морехідці як іноземну мову вчили італійську під іспит. І ось на Азові серед рибалок деякі такі слівця збереглися. Бунація — це штиль. Прикольно.

Отакої, ось тобі й азовський рибалка, думаю. Здаю Скользькому курс 276 і йду на корму курити в гордій самотності. «Стій, давай по порядку», — думаю.

А пароплав стояти не бажає. Знай собі — біжить, гоголь-моголь з води забортної гвинтом збити намагається.

І море пласке й рівне, як стіл більярдний. Жодної тобі хвилі. Начебто з Чорного в Червоне потрапили. Нічого собі нев’язочки!

Котимося, значить, як та куля, до мису Сарич, щоб від кримського берега, як від борту в середню лузу, у БДЛК вскочити (Бузько-Дніпровський лиманський канал, для нетутешніх). А тут і Дід Вітька з машини подиміти виповз. Правильно все: місяць у повні. Час вампірів та вахтових механіків.

— Вітько, — кажу, — що таке «шурубра» знаєш?

???

— Значить, на дніпровських пароплавах не працював.

— Ну, ти прямо як Василь Іванович і логіка! Фурманов, вудочки нема в тебе? Значить педераст! — Давай по порядку, — кажу йому. І викладаю все, так, мовляв, і так.