Читати книгу - "Земля Георгія"

— Палич? Ну цей розкаже. Горбатов за Куклою і повертався. І санпаспорт їй після цього випадку теж він оформлював. Він же її двомісячною на пароплав приніс. Ніякими Паличами ще й не пахло. Взяв, на свою голову, старпомом. Мало того, що підсидів Горбатова, так ще й байки тепер розповідає.

— Та які кореша? Олег зі своїм церковно-приходським дипломом тристатонника в морську агенцію якусь сунувся, під грецький прапор найнятися. Там з нього посміялися, звичайно, й направили до Горбатова. Він вже рік без постійного старпома працював, набридло йому. А в агенції якийсь його однокурсник штані якраз протирає і хабарі з морячків бере, щоб на грека завербувати. За Куклою він повертався! Як же! Якби я прапорщикові баки не забив, і зараз би на березі її без вихідної допомоги залишив. Хто там за ним женеться? Прибіг: «Поїхали». Механік йому: «Зачекай, заведусь!». — «Поїхали, потім заведешся».

— І про Андрюху нехай не звіздить, — додав Кела.

— Семену до кухарів діла нема. А кум Андрюхин — дійсно на Іллічівській митниці, інспектором. І минулого року розкопав у Палича контрабас якийсь після Бургаса. Рік, виходить, нагоди чекав поквитатися. — І головне, чуєш, Андрюха ж його тоді від митниці і відмазував, — підтвердив Скользький.

Я подивився на Куклу. Підтвердження від неї чекав чи що?

Власне, заводієм бунту я не був. Вітька казав, що Скользький підіймав цю бузу ще раніше. На арифметичному ґрунті. Всього-нічого, на дев’ятсот зелених зубчики його арифмометра заклинило. В Херсоні ще діло було, я на берег саме пішов. До того ж вважали вони мене… Оце так, за все життя такого про себе не чув. Так що який там з мене заводій був би? На Сільвера ногою не вийшов.

І як він тоді відмазався? На Семена послався, оренду, мовляв, йому сплатив за судно та на накладні витрати всілякі. Образився ще на товариство. Дуже навіть натурально. А й треба було лише не питання, а одразу відповіді ставити. І на театральні штучки не вестися, як не кортить. Каже «ні», читай — «так». Найпевніший рецепт проти нього.

Потім вже нальот все списав. Але ніякої змови і не було. Ні діжок порожніх, ні Джима з яблуком. Просто сиділи в салоні після вечері. Усі, крім Палича і Скользького. Вони на вахті були. Я все бургаську «кукольну» комедію перетравлював, а потім взяв та й виклав хлопцям усе, що перетравив.

— Мужики, — кажу. — Він же з усіма людьми тільки як з бабами-дурепами поводитися може. Подарунком дорогим ошелешити, локшини про тяжку долю на вуха навішати, хусточку сопливу підсунути і — вдути. А ми всі — велися на це?

Ну і розповідаю їм про курчат табака цих та про двісті доларів суднових. Покидьком себе відчуваю, а все одно розповідаю.

А Кела на мене вже не очима, а повітряними кулями братів Монгольф’є просто витріщився.

— Зачекай, — каже. — Ножем чоловік-алкаш перед Паличем не вимахував?

— Та який ще чоловік? — не розумію я.

Тут і Дід Вітька все допетрав.

— Можеш заспокоїтися, — каже. — Не вийшло з тебе негідника, навіть якщо дуже хотілось. Дюма-онук наш просто переказав тобі, як Кела з дружиною своєю в Чорноморці познайомився. А Людка Келина справді в барі в Чорноморці працює, це і я знаю. Кела їй іноді на розливі пива допомагав. Самі збитки, а не поміч. Пів-«Востока» корешів, і третя частина — в борг. Невеличка різниця, — Вітька продовжує. — Кела половину особисто заробленого за рейс виклав. І просто так. Без усіляких сопливих хусточок. Пожалів просто добру жінку. Малуватий наш ПТС буде, щоб усіх баб Д’Артаньяна нашого з суднової каси оплачувати. У самих сім’ї на бую по його милості третій місяць сидять. Сходи-но ти, Пашко, на міст, викличи його як Сільвер капітана Флінта. А ми тут поки чорну мітку з журналу «Плейбой» виріжемо.

Салон на ПТСі — курям на сміх. Стіл та дивани всім одразу вилізти заважають. Строго по одному тільки. Але сидимо спокійно. В морі ми. І шлюпки навіть на тазику нашому нема, щоб нас усіх тут заперти і на Острів скарбів утекти. Навіть гранату переховувати не стали, хоча Панін як відставний вояка про неї тут таки й згадав. Навіщо?

Як миленький виклав наш Флінт усі свої скарби, так не очікував нічого подібного. Здали ми касу Родіону. Як за статутом належить: молодшому помічнику. Ми вже самі його до старшого помічника, як в судновій ролі записано, вибачайте-посуньтеся, підвищили. А старший помічник на нашій лушпайці молодший і є. І нічого геройствувати цілодобово на містку. А якщо вже й так, то за Конрадом — мотузками до поручнів містка прив’язуватися, а не в шезлонзі на крилі дрихнути.

— Дійсно, Палич. Негарно виходить. У машині — троє. На мосту — один. Я розумію, що за три місяці курсів зробити з механіка капітана далекого плавання нереально, але нам далекого і не треба. Цілком можу я з моїми документами другу штурманську вахту стояти. Воно і надійніше. Море все ж таки. Море — воно різне. І треба до нього з повагою.

— А ціни на паливо такі, як ти нам втираєш, — тільки в Югославії. Так їх ООН в блокаді тримає. А в Геленджику шістдесят доларів за тонну — красна ціна, з усіми паперами, — сказав Дід Вітька.

— І тонну не добрали, одначе, — сказав мічман Панін. — До Херсона не вистачить.

— І грошей на жратву дав — як кіт наплакав. На ковбасу представницьку, яку ти під подушкою тріскаєш і на камбуз не ходиш, — і то більше. Мене за ці макарони самого з’їдять скоро, — вставив свої п’ять копійок кандей Толик. І