Читати книгу - "Містичний вальс"

— Так, правда. Цього не знав ніхто. Ні Світозар, ні Ромко, ні чужинка, — король зітхнув, опустивши блакитні очі на рушник — у мокроті все ще спостерігались іржаві прожилки крові. — І всі вони були тут, зі мною. Я бачив їх, навіть коли марив, їх усіх. Не бачив я тільки тебе. А чому, королево? Чи не тому, що тебе тут просто не було?

— При всій повазі, мій пане, — тим же рівним голосом відказала Ія, — Світозар — не король. Не кажучи вже про Романа.

Бурштиновий погляд ковзнув по Світлані, немов зважуючи, чи варта чаклунка, що вилікувала короля, усної згадки, і присуд «не варта» Лана прочитала в тих золотих очах раніше, ніж Ія продовжила:

— А я — королева. Чи можна лишати країну безглавою?

Мій муже, подумай, померли б ми разом, хто сів би на трон? Наш син ще дитя нерозумне.

О, Боже, у нього є син! А, може, ще якісь діти? Цього ще бракувало!

— У тебе на все є відмовка, Іє, — втомлено підсумував король, не дивлячись на неї. — Нема лише душі.

— Я ніколи не ставила власні бажання вище за інтереси держави, — скипіла королева, заговоривши нарешті, як нормальна оскаженіла жінка. — Не те, що деякі!

— В мій город ціла брила полетіла, га? Та люба дружинонько, скажи, як давно ти маєш власні бажання?

І, якщо не секрет, які?

А він вміє бути жорстоким, з подивом відзначила Лана, побачивши, як очі її заволокло сльозами, і тут же здивувалась, чому вона дивується. Він чоловік, а жорстокість у мужчин в крові, мабуть, ще з печерних часів, коли слід було загнати мамонта, а не жаліти його — це по-перше, а друге, Олекса — король. І все ж на одну-єдину крихітну секунду їй навіть стало трохи жаль королеву. Вигляд у тієї був такий, наче її вдарили, навколо рота та під очима різкіше окреслились зморшки, і тепер Лана остаточно переконалася в тому, що запідозрила, вперше побачивши Ію — та старша від свого чоловіка. Не набагато, років на п’ять, але старша. Як же їй, бідній, живеться в країні, де дівчата в тринадцять приводять дітей, а в сімнадцять цілком щиро себе вважають старими? Та королева досить швидко опанувала себе, викликавши цим мимовільну повагу Лани. Зморшки на шкірі кольору свіжих вершків розгладились, немов їх і не було; стримано, але твердо Ія відказала:

— Мій пане, ця суперечка безплідніша від ґрунту в пустелі. Вона ще й прилюдна, а цього не можна допустити. Звели всім вийти — я маю сказати тобі дещо віч-на-віч.

Ніхто не став чекати королівського веління — ніхто, крім Лани, бо вона чомусь вклякла на місці, немов дерево, що пустило коріння в насипну підлогу. І тоді король, звернувши на неї всю небесну блакить своїх очей, тихо промовив:

— Будь ласка.

Як для наказу, це прозвучало аж занадто ніжно, і королеві помітно не сподобалося оте «будь ласка», чого не можна було сказати про Лану. Лані, навпаки, се сподобалось — та так, що вона очей не годна була відвести від некрасивого лиця короля, споглядаючи на нього так жадібно, що й сама тому чудувалась. Вона хотіла почути ще щось, байдуже що, нехай навіть «забирайся геть», аби його вимовив цей голос, лагідний, дзвінкий і ніжний. Лана не рухалася з місця, король не зводив із неї очей і теж мовчав; пауза затягувалась і важчала. Королева не витримала першою — зневажливо фиркнувши, вона поцікавилась:

— Чужинка оглухла?

— Припни язика, жінко, і шануйся, — голос короля не підвищився і на пів-октави, проте Ія принишкла, мов миша, яка десь зачула кота. — Не думаєш же ти, справді, що я дозволю тобі зневажати гостю в нашому домі?

— А як ти збирався її поважати?

— Для чого ти прийшла сюди, Іє? Ти дбати про мене хотіла? Тримайся, як те належить королеві — іншого піклування мені не потрібно! — і, знов звертаючись до Лани, Олекса проказав:

— Даруйте їй. І залиште нас, прошу.

До клятих ніг немов пудові вериги прив’язали, і Лана йшла до виходу нестерпно довго навіть для неї самої, та все ж знайшла в собі сили вклонитись, зупинившись біля дверей, і стримано промовити:

— Не забудьте — час приймати зілля, мій пане.

Дражливий усміх торкнувся вуст короля при згадці, як саме він приймає те зілля.

— Я не забуду, — з таким притиском мовив Олекса, що лиш глухий не розчув би, що він має на увазі щось інше, аніж відвар трав, котрим, як усі вважали, поїть короля чужинка.

Він не забув — та сонце сіло, коли її нарешті покликали в покої короля. Радник, а саме він прийшов за Даною, вигляд мав такий, наче його запхнули у пащу до лева без запобіжних засобів, і поглядав на чаклунку так хижо, що вона йшла за ним, а на всі його вимучено ввічливі спроби пропустити жінку вперед