Читати книгу - "Куркуль"

лаяв, але швидко відходив. Зненацька він запримітив її очі. Ось як буває: живеш поруч десять років, розмовляєш, торкаєшся тіла, цілуєш у вуста, дивишся в обличчя, а очей не помічаєш. А вони налилися зеленуватим кольором, укрилися трав’яним килимом, засвітилися смарагдовим світлом. Ох, які же в неї очі! Чисті, глибокі! Саша дивилася на чоловіка, дивилася уважно, а той невідривно роздивлявся зіниці, милувався.

— Гаразд, мамо. Не переживай. Усе буде добре, — сказав він і несподівано встав у повний зріст перед дружиною та легенько погладив її по руці. Вона сторопіла від такого жесту, присунулася до нього й ткнулася в груди; відчула міцний чоловічий запах. Так тривало кілька секунд, і раптом її прорвало. Вона заридала на плечі в чоловіка, застогнала, як поранена ягничка. Шевченко розгубився: дружина плакала, немов річка розкрила греблю. Скільки вона тримала це в собі! Скільки болю, переживань, смутку! Так багато, що робилось моторошно!

Вони ще довго стояли в сінях — здоровенний і незграбний чолов’яга, одягнений у сірий старомодний каптан, штани й валянки, та мініатюрна жінка в легкій синій сукні. Її волосся було акуратно зібране. Ніс розчервонівся, рожеві плями вкрили обличчя. Вона плакала, а він стояв і дивився на неї сумно й трепетно.

В обід Федот уже мчав на санках. Жвавий пирхав, сопів, шумів. На соломі лежав блідий Петро. Чорний кожух тільки підкреслював білизну братового обличчя. Коли вони зустрілися й Федот повів його до «екіпажу», то примітив, як старший Шевченко змарнів, постарів.

— Треба їсти більше, — порадив Федот.

— Подивлюсь, як тебе продірявлять, шо ти будеш їсти, — охав Петро, коли вони спускалися по сходах двоповерхової лікарні.

— Заживе, як на собаці. Шевченки, вони живучі, — помітив Федот.

— Авжеж, аби ноги не протягнути, а так — живучі, — зазначив Петро.

Так вони йшли до санок, перекидаючись короткими фразами. Федот розповів про повстання, про смерть Нестора. Петро насупився ще більше, але промовчав — мабуть, їх колишній сусід сидів скалкою в його серці. Та й що говорити? Петро звинувачував цього старого у своєму пораненні, але при Федоті не поспішав казати.

Вони рушили. Дорога була довга, а стежку занесло суворою слобожанською хуртовиною. У цих краях вітру є де розгулятися! Приплюснуті, невисокі пагорби давали сніговим вихорам достатньо місця і для розбігу, і для широкого польоту. Щоразу Жвавий торував нову стежку, невдоволено й голосно видихаючи на бігу.

— Я хочу сказати тобі, Федоте… — почав Петро. Брат, який тримав віжки, обернувся, мовляв, слухаю тебе! Морозний вітер огортав щоки червоним оксамитом, у степу було тихо, кожне слово чути мало не за версту.

— Ти все-таки подумай, що ось борешся з радянською владою, а дарма, — сказав Петро.

— О, наша пісня гарна. Ти знову за своє? Не борюся я, на шо вона мені потрібна, — грубувато сказав Федот.

— Зате ти їй потрібен! Розумієш, на таких, як ти, вони і будують свій комунізм, — продовжував Петро.

— Який комунізм? Маячня це все.

— Може, і маячня. Але тільки не відчепляться вони від таких, як ти. Зрозумієш ти це нарешті чи ні?

— Ні або так… Яка різниця, Петрику? Хто я такий? Та ніхто. Малий та низький. Не рвуся я в хащі їхні, нехай зі своїм соціалізмом пропадуть пропадом…

— Вони пропадуть, але тільки з тобою разом, Федоте. Скорися й виживеш!

Тут молодший Шевченко різко потягнув на себе віжки. Жвавий загальмував, невдоволено хрустячи снігом.

— Так! Давай з’ясуємо раз і назавжди! Я сам, мені ніхто не потрібен, ні партія, ні бісові ледарі з зірочками на папері. Вони обдирають мене, як липку…

— Та припини ти! Важко йти проти рожна. Ти сам знаєш. Змирися, запишись у колгосп, і по справі!

— Як ти смієш…

Договорити Федот не встиг. З темної діброви до санок наблизилося двоє чоловіків. Один плюгавий, невеличкий на зріст, одягнений у бувалий чорний кожух, а другий — вищий, у старому сірому драповому пальті. Старий темний і кучерявий комір цього пальта одразу кидався в очі порівняно з новенькою попелястою вушанкою.

— Хлопці, закурити не буде? Бо заклякли вже тут, жодної душі навколо, а палити кортить, аж вуха сохнуть, — звернувся плюгавий до Федота.

— Ага, — відповів Шевченко й передав незнайомцю цигарки.

Той прикрився від вітру, зашарудів сірниками, закурив.

— Ну, нам треба їхати, хлопці, — сказав Федот і легко смикнув поводи. Жвавий слухняно зробив два кроки, але високий схопив коня за вузду, зупинив.

— Чекай-чекай, — проговорив плюгавий.

— Чого ти?! — обурився Шевченко.

— Підвези нас до перехрестя, ноги відвалюються, — попросив незнайомець і усміхнувся, показуючи на ліву ногу, взуту в кирзовий чобіт.

— Тю, у чоботах! Ти б ще в постолах тут прогулювався, — засміявся Федот.

— Ось така доля-долечка наша, — лагідно відповів плюгавий.

— Давайте, так скоріше, а то я ось пораненого везу, поспішаю, — пояснив Федот.

Два чоловіки забралися на полози, Жвавий знехотя зрушив із місця санки, напружуючись, пришвидшив крок. Петро спідлоба поглядав на незнайомих: ті, звісивши ноги з рами, зачіпали сніг.

— Так а звідки ви, хлопці? — подав голос високий.

— З району, забрав брата з лікарні, везу додому, — відповів Федот.

— А шо з ним? — поцікавився плюгавий.

— Зайву дірку в