Читати книгу - "Джим Ґудзик і машиніст Лукас"

– Ой! – видихнув Джим, який ані разу не бачив школи. – А що, у школі завжди так?

– Упаси Господи! – шепотом змолився Лукас. – Деякі школи дуже навіть непогані. Принаймні там учителями не дракони, а певною мірою розумні люди.

– Тиххха! – гаркнула дракониця і вимахнула тростю. – Хто зараззз шшшепотів?

Лукас і Джим змовкли, сховавши голови назад. У класі запанувало боязке мовчання. Джим поглядав на маленьку принцесу. І кожного разу відчував легенький укол у серце. Принцеса йому аж занадто сподобалася. Він не міг пригадати, що хоч раз до цього зустрічав когось, хто б йому з самого початку так сильно подобався. Крім Лукаса, звісно. Але він зовсім інша справа. Лукас зовсім не красень, при всій міцності їхньої дружби цього сказати не можна. А от маленька принцеса красуня! Вона була надзвичайно чарівною і при цьому здавалася такою крихкою та ніжною, що Джимові негайно захотілося стати її захисником. Увесь переляк з хлопчика немов вітром здуло, і він вирішив за будь-яку ціну визволити Лі Сі!

Дракониця, люто спалахуючи скельцями окулярів, загорлала на дітей пронизливим сварливим голосом:

– Агага! Не бажжжаєте відповввідати, хто тут шшшепотів! То поссстривайте!

Кадик дракониці злобно затанцював угору-вниз, і раптом чудовисько завищало:

– Ссскільки буде сссім на вісссім? Ти там!

Маленький індіанець, на якого вказала тростю дракониця, підскочив. Він був ще зовсім малюк, мабуть, рочків усього чотирьох-п'яти. Але його чорну шевелюру вже прикрашали цілісіньких три пера. Скоріш за все він був син ватажка. Малюк глянув на пані Мальцан великими розгубленими очами та пробелькотів:

– Сім на вісім… Сім на вісім… буде…

– Буде, буде… – єхидно передражнила дракониця. – Тільки чччи шшшвидко буде?

– Сім на вісім буде двадцять, – рішуче відповів маленький індіанець.

– Спра-а-авді? – насмішкувато прошипіла дракониця. – Щщщо ти кажешшш! Отжжже, двадцццять?

– Ннні,– затинаючись від жаху, відповіло хлоп'я, – я хотів сказати п'ятнадцять.

– Мовчччати! – пронизливо вигукнула дракониця, виблиснувши окулярами на маленького індіанця. – Отжжже, ти не зззнаєшшш. Ти найдурнішшша та найлінівішшша дитина на сссвіті! А дурісссть та лінь мають бути пппокарані!

Із цими словами дракониця підвелася, підійшла до хлопчика та з люттю вдарила його.

Закінчивши екзекуцію, вона задоволено засопіла та знову всілася за свою кафедру. У маленького індіанця очі були сповнені сліз, проте він не ревів. Усім відомо, що індіанці – дуже мужній народ.

Від гніву та обурення Джим жахливо зблід, незважаючи на свою чорношкірість.

– Яка наглість! – сказав він, скрипнувши зубами.

Лукас згідно кивнув. Він нічого не сказав, тільки стис кулаки.

Дракониця нетерпляче запитала:

– Так ссскільки буде сссім на вісссім? Лі Сі!

Серце у Джима завмерло.

Не можна було допустити, аби й маленькій принцесі дісталися стусани! Проте на таке складне запитання вона напевне не знає правильної відповіді. Він негайно має щось зробити! Але Джим не подумав про те, що Лі Сі була мигдальською дівчинкою і що мигдальські дітлахи вже в чотири роки запросто роблять найскладніші обчислення.

Маленька принцеса підвелася та голоском, схожим на щебетання пташки, вимовила:

– Сім на вісім буде п'ятдесят шість.

– Аххх! – сердито прошипіла дракониця, тепер через те, що відповідь була правильною. – А ссскільки буде, якщщщо від тринадцяти відняти шшшість?

– Тринадцять мінус шість, – відповіла своїм пташиним голоском Лі Сі,– буде сім.

– Фффу! – розлютилася дракониця. – Мабуть, ти вважжжаєшшш сссебе дужжже розззумною, бо всссе знаєшшш, чччи не так? Та ти просссто зззухвала розззумниця, ясссно тобі? Ну, подидивимось, як ти впораєшшшссся: ану кажжжи усссю таблицю множжження на сссім! Та прошшшу дещщщо шшшвидшшше!

– Сім на один буде сім, – почала відповідати принцеса, ніби соловейко заспівав. – Сім на два буде чотирнадцять, сім на три буде двадцять один… – І так далі, без жодної помилки відповіла Лі Сі всю таблицю множення на сім. Джим і не підозрював, що це може лунати так гарно. Дракониця уважно слухала, проте тільки для того, аби впіймати її на помилці. При цьому вона злобно вимахувала своєю свистячої тростю.

– Джиме, – прошепотів Лукас.

– Що?

– Ти не боїшся?

– Ні.

– Добре, Джиме. Тоді слухай, я тепер знаю, як ми вчинимо. Ми поки дамо дракониці віддати дітей добровільно. Якщо вона не погодиться, доведеться застосувати силу, хоча я цього терпіти не можу.

– А як саме ми це зробимо, Лукасе?

– Тобі треба піти до неї, Джиме, та влаштувати перемовини. Розкажи дракониці, чого ти хочеш від неї. Це я довіряю тобі. Але ані слова ні про мене, ні про Емму! Ми з Еммою чекатимемо тут, і, якщо буде треба, прийдемо до тебе на допомогу. Усе ясно?

– Гаразд, – рішуче відповів Джим.