Читати книгу - "Риб’ячі діти"

спрямував на те, щоб випхати всіх, на його погляд, зайвих – тобто тих, хто не боготворив його особисто і не приносив доходу – з кола найближчих друзів храму. «Дуже ортодоксальний християнин», – печально жартував Сергій Кіндратович, директор міського центрального кладовища, якому з волі служби кілька разів довелося перетинатися з Трифілієм. Але кілька місяців тому Трифілій раптово зник. «Як під землю провалився», – з легкою посмішкою розводив руками Кіндратович на їхніх традиційних вечірніх посиденьках, і в його вустах ця розхожа фраза набувала пекельного звучання. Насправді гамір піднявся щодо зникнення священика великий – не кожного дня, на жаль, зникають такі одіозні фігури в місті, а тут ще й церква, політика, бізнес – словом, все разом, бо коло інтересів Трифілій мав широчезне; шукали міліція, СБУ, бандити, та хто тільки не шукав, але безрезультатно, що дало привід для розмов, буцімто Трифілій банально втік від боргів, прихопивши чималеньку суму з церковної каси. Так воно чи ні, ніхто достеменно сказати не міг, зате велика кількість людей у місті зітхнула з полегшенням – і вони багато б дали, аби настоятель більше ніколи не повернувся. Першими у виграші залишилися колеги по цеху – звільнився найприбутковіший прихід, і одразу ж стало зрозуміло, якими серйозними коштами самостійно оперував настоятель; зітхнули і перехрестилися прокурори і менти – тепер всі заяви від батьків про зґвалтованих або ледь не зґвалтованих дітей можна сміло здавати в архів; та й самі батьки могли нарешті зітхнути з полегшенням: свідомо чи несвідомо вони втішалися думкою, що Трифілій насправді не втік за кордон, а гниє десь в лісі з розкроєним черепом.

Проте, де б не знаходився зараз колишній настоятель, порядки в храмі панували вже зовсім інші, і люди керували також інші. Й хоча до історії краю їм також було абсолютно байдуже, вони не заперечували проти роботи краєзнавця в бібліотеці, хоча бюрократично завантажували процес доступу такою кількістю папірців та дозволів, що Франц і його Землемір нервово курять в кутку. Наприклад, піднятися на дзвіницю – не така вже й велика забаганка, здавалося б, але ж скільки Микола Степанович вибігав, щоб дістати дозвіл! І от нарешті вони йдуть крутими сходами високо нагору, і місто з кожним кроком відкриває все більше і більше своїх панорам. Вони роззираються довкола, Вікторія потайки клацає мобільним телефоном, позираючи спідлоба на спину худого малорослого дяка, що мовчки звично і легко крокує попереду. Зрештою, вони піднялися так високо, що можна побачити не тільки горизонт, а й весь церковний двір; часто кут і той світогляд, що ми обираємо, під яким і через який дивимося на життя, дає нам можливість роздивитись тільки далекі доли, і геть не бачимо того, що поруч. «Обличчям до обличчя…»

– Діду, – тихенько запитує Віка, – а де цвинтар німецьких офіцерів? Покажи.

І дід обережно, трохи нахилившись над парапетом, рукою вказує на дальній кут церковного двору, де поховано близько двох сотень німецьких офіцерів та солдат, що померли в місцевому шпиталі під час Другої світової війни. Над ними немає ані хрестів, ані інших ознак, що можуть хоча б якось ідентифікувати це місце як поховання; там лише добудовують якісь приміщення, можливо, господарчі церковні споруди або майстерні. Вікторія нерозуміюче здивовано дивиться на діда, і той сумно похитує головою.

Про цвинтар німців йому розповів ветеран ВВВ Іван Миколайович Чолобитченко. Старий, як і багато хто інших, прийшов до нього прямо додому, без дзвінка чи попередніх домовленостей. Привітавшись, важко сів на стілець, руки його трохи трусилися, але ветеран досить спритно дістав із внутрішньої кишені піджака кілька світлин і мовчки почав розкладати на столі. Микола Степанович не поспішав із запитаннями, хоча й одразу здогадався, що Чолобитченко нічого не пропонуватиме на продаж, а хоче розповісти якусь свою історію, і приготувався уважно слухати, бо саме історії людей складали найціннішу частинну його колекції, щоправда, на відміну від листівок або світлин, ці історії майже нікого не цікавили; але він накопичував їх і накопичував, ретельно запам’ятовував і систематизував – із пристрастю, яку мають тільки справжні колекціонери.

– Це – мої товариші, солдати. Ми разом воювали, – почав ясно і чітко говорити Чолобитченко, показуючи на світлини, на яких були зображені військові. – Всі вони загинули. А оце – я, бачите, який молодий, оце ось – з чубом з-під пілотки; тут троє нас, мої друзі, вони всі загинули, – повторив він. – От…

Микола Степанович чекав продовження, в кімнаті зависла пауза. Чолобитченко зітхнув.

– Я один залишився живий, з усіх нас. Хто в Польщі, але більшість в Німеччині загинули, там їх і поховали. Всі молоді, зовсім… – тут йому вже важко стало говорити. – А кілька років тому «Німецький союз» запросив мене і ще кількох ветеранів до Німеччини. Показали нам архіви, а потім повезли на могили наших хлопців. Ви бачили б, які вони доглянуті! Все: і прізвища там, і прибрано, і квіти, словом, що сказати… Розумієте, я багатьох німців на війні убив: і солдат, і, не виключаю, мирних мешканців, не знаю – гранату кинеш у будинок, з якого стріляли, а хто там, хто скаже? Це війна. Війна, розумієте? А на війні людина перестає бути людиною, вона переходить в іншу якість, перескакує на якусь іншу гілку свого розвитку, паралельну; і наш солдат у цьому плані нічим від німця не відрізнявся, навіть інколи жорстокіше себе поводили, бо помста горіла в серцях, а інколи – і просто звичайна звірячість, не потрібно цього приховувати, бо це війна, і людина, за великим рахунком, перед обличчям смерті за себе перестає відповідати як за розумну істоту, як за людину, розумієте? Ось про це потрібно дітям розповідати, щоб із них люди виросли – про жорстокість і невблаганність війни, про кров, насилля, смерть, а не про подвиги, після яких дітям у людей стріляти хочеться, і грань поміж життям та смертю стирається… Я багатьох німців вбив, для мене вони ворогами були і довго такими залишалися, бо вони вбили моїх товаришів, палили мою країну, бомбили моє місто; і ми воювали, стріляли один в одного, знищували, ми – прості солдати, ми виконували свій обов’язок, не знаю навіть, перед ким, але це вже зовсім інше питання, та й не мали іншого вибору…