Читати книгу - "Поміж двох орлів"

— Я ось що пропоную. Сьогодні я мав розмову з батьком, і він не проти того, щоб ти став моїм джурою, — сказав молодий Жолкевський.

Почувши це, Тарас сторопів. Він застиг на місці, не в змозі сказати будь-що. Йому на допомогу прийшов Ян.

— Я даю тобі час до післязавтра, — сказав він. — Тоді хочу почути твою відповідь. Добре?

Тарас кивнув головою.

— А що буде післязавтра? — запитав він.

— Післязавтра батько вирушить на Москву, а частина повертається до Смоленська, — повідомив Ян Жолкевський. — Я з гусарами наступатиму до столиці Московії.

— А я?

— Не знаю, — знизав плечима шляхтич. — Хтозна, куди підуть інші. Мій джура відправиться зі мною. Подумай!

Ян Жолкевський поклав руку на плече Тарасові і попрямував до гурту воєвод, які обступили його батька. Сопоха залишився стояти, лише тепер усвідомивши, що досі продовжує тримати коня за вуздечку.

— Що засумував, друже? — підійшов до нього Микита Сідельник.

Його колишній командир устиг стати сотником гайдуків, але не перестав бути таким же щирим, як і був.

— Та ось син пана гетьмана запропонував мені стати його джурою... — признався Тарас.

— А ти?

— А я ще не знаю...

— Згоджуйся! — упевнено сказав Сідельник.

— Ти гадаєш?

— Авжеж!

— Чому ти так кажеш?

— Та тому, що не завжди пан гетьман перемагатиме, як учора. І свого сина він на смерть посилати не буде. А поруч з ним залишишся живим і ти. Тому не роздумуй і згоджуйся. Хто подбає про твою матір, якщо тебе не стане?

Тарас зняв шапку і витер спітнілого лоба.

— Таке враження, що ти сам не боїшся померти тут... — сказав він.

— Боюся, як і кожен з нас. Але у мене вже є сини, тому після моєї смерті все ж хтось залишиться, — говорив Микита. — А тобі ще треба дітей народити! Ось поїдеш до тої Москви, забачиш якусь московку — боярську дочку, і приглянешся їй.

Тарас відчув, що червоніє. Це розсмішило Микиту Сідельника.

— А з дівчатами, виявляється, ти не такий хоробрий, як проти стрільців! Невже у тебе досі не було дівчини?

Обличчя хлопця геть збуряковіло, і він швидко натягнув на голову шапку.

— Нічого, хлопче, усе колись відбувається вперше, — сказав, поклавши руку на плече, Микита. — І перший бій, і перша дівчина... Головне — залишитися живим. Тому навіть не роздумуй і згоджуйся.

На цьому Сідельник залишив Тараса, а юнак продовжував стояти у роздумах. Він не хотів говорити Микиті, що згодився з пропозицією Яна Жолкевського одразу, ні на мить не сумніваючись. Правда, причина його рішення дещо різнилася від того, про що говорив земляк.

Тарас Сопоха повернув голову туди, де розташувалися крилаті гусари. Вони майже завжди трималися окремо і неохоче приймали до себе чужого. А Тарасові дуже хотілося стати таким, як вони.

Він був переконаний, що, служачи поруч Жолкевського, йому вдасться наблизитись до здійснення своєї мрії.

Через боязнь того, що Ян Жолкевський передумає або знайде собі іншого джуру, більш знатного, аніж він, Тарас майже не спав. Ця ніч, хоч і літня й коротка, здалася йому довшою за грудневу. Отож як тільки благословилося на день, Сопоха вже був на ногах. Він поривався одразу ж податися до намету Яна Жолкевського, щоб повідомити про своє рішення. Але табір ще спав, навіть стрільці, що тільки вчора присягнули невідомому поки що їм королевичу, мирно похропували на відведених їм ділянках поля. Крім того, Тарас згадав, що увесь вечір і частину ночі воєводи (посполиті та московські) святкували щасливе завершення протистояння і після подібного скоро не прокинуться. Тож як би не хотілося юнакові порадувати Яна своєю згодою, довелося відкласти це до слушного моменту.

На подив Тараса (та й не тільки його) польний гетьман Станіслав Жолкевський з’явився на людях майже одразу, як розвидніло. На жаль для Тараса, син гетьмана подібною рисою похвалитися не міг. Хоч Ян і не затримався за спільним столом і майже одразу пішов спати, прокинувся юнак лише близько одинадцятої години, чим майже довів Тараса Сопоху до відчаю. Коли ж Ян потрапив на очі Тарасові, той стрімголов кинувся до нього.

— То як, вирішив? — випередив перші слова Тараса Ян.

— Так, я згоден! — випалив Сопоха.

— Добре. Ходімо до батька.

— До пана гетьмана? — здивувався Тарас.

— Ну, так. Треба, щоб батько дав згоду.

Тарас Сопоха похнюпив голову. Така бажана посада, як йому здавалося, залежала від сьогоднішнього настрою пана гетьмана. Це помітив Ян.

— То чого зажурився? — заспокоїв він хлопця. — Пан гетьман знає про тебе, він не проти того, щоб поруч його сина був той, хто колись врятував мені життя. Пішли.

Тарас у супроводі Яна несміло підійшов до групи воєвод, що оточили гетьмана Жолкевського. Поміж ними, крім посполитих, були князь Єлецький та боярин Валуєв. Видно, поява сина, та ще й у супроводі простого лісовчика, у плани гетьмана не входила, але той не подав виду, лише сказав, на хвильку відвернувшись від розмови з князем:

— Я слухаю тебе, сину!

— Тату, Тарас буде моїм джурою... — повідомив Ян.

— Я ж говорив тобі, що ти вільний у праві вибирати собі товаришів та джур, — мовив Жолкевський, невдоволений тим, що син турбує його такими дрібницями.

— Та я