Читати книгу - "Поміж двох орлів"

— А ми не просто присягнемо королевичу, — відповів князь Єлецький. — Висунемо свої вимоги. Якщо гетьман прийме їх — присягнемо; якщо ні — то, видно, така воля Божа: накласти головами за землю Московську...

Своєрідне віче тривало ще довго, і Федір Єлецький вже почав побоюватися, що не встигнуть до відведеного терміну.

Боялися цього і в польському таборі. Гетьман Жолкевський знав, що військо наступати не може. Мало того, більша його частина після карколомних пригод у цей момент солодко спить і навіть не здогадується, що відбувається навколо. Але коли Станіславу Жолкевському повідомили, що від острога до табору наближаються троє — Федір Єлецький, Григорій Валуєв і прапороносець, він полегшено зітхнув: що б там не вирішили московити, одразу штурмувати Займище не доведеться. Можна і потягнути час.

Назустріч переговорникам гетьман вийшов у супроводі Миколи Струся і того ж таки жовніра зі штандартом. Обидві делегації зустрілися майже посередині.

— Смію запитати про ваше рішення, — почав Жолкевський, неначе і не було перерви у їхній розмові.

— Вельможний пан підтверджує свою обіцянку зберегти всім життя? — запитав князь Єлецький.

— Підтверджую. А ви згодні з умовами, які вам відомі?

— Саме так. Ми готові підкоритися вашій милості, але у нас є декілька нових умов.

— Я вас слухаю!

— Ми вимагаємо, щоб на нашій землі новий цар не насаджував католицьку віру, — говорив Федір Єлецький. — Військо вашої милості зобов’язується вступити у Москву без насильства і руйнувань; разом з царськими людьми ви зобов’язуєтесь воювати проти «калузького царя». І останнє. Військо його королівської величності повинне зняти облогу Смоленська.

Князь замовк, але майже одразу продовжив:

— Ось такі наші умови. Лише виконання їх вашою милістю змусить нас присягнути Владиславу Жигизмундовичу.

— Я пристаю на це, — згодився Станіслав Жолкевський. — Правда, щодо останнього пункту — то це вирішує його королівська величність. Але про це скажете йому самі. Решту пунктів я готовий виконати.

На цьому й вирішили. І ще одну умову — останню — висунули стрільці: хрест, що його вони мали цілувати, повинен бути православний...

Виспатися Тарасові не вдалося. Його досить-таки безцеремонно розбудили і наказали привести себе до більш-менш пристойного вигляду.

Нічого не розуміючи, Сопоха, тим не менше, швидко вмився водою із потічка, що протікав поруч. Холодна вода остаточно відігнала сон. Щоб остаточно прокинутися, Тарас намочив голову. Спати розхотілося, зате про себе нагадав живіт. Обабіч Тараса подібним займалися і його товариші. Бурчання їхніх животів нагадувало, що не лише Тарасові пора обідати. Але остання надія на швидкий обід зникла, коли ротмістр Роговський, що знову став їхнім командиром, голосно наказав шикуватися.

Тарас Сопоха натягнув на голову синю з хутряною облямівкою шапку, підняв із землі і накинув на плечі брудно-жовтий каптан.

— На коней не сідати! — розпорядився поручик.

Польське військо вишикувалося на широкому полі, що так і не стало полем битви. Спочатку стояла гусарська корогва — найчисельніша, за нею легка корогва, де застиг лісовчик Сопоха. Навпроти майоріли козацькі прапори.

Посередині поля на легкому вітрі майорів один із штандартів королевича Владислава — велике полотнище з двома червоними та білими смугами і нашитим поверх гербом. Перед штандартом поставили стіл з великим хрестом, за яким спеціально їздили до найближчої церкви.

Справа від столу під своїми гербами на конях сиділи польські воєводи: польний гетьман, львівський каштелян, київський воєвода Станіслав Жолкевський з гербом Любич, староста галицький, коломийський, снятинський, хмільницький та любачівський Микола Струсь з гербом Корчак, полковник його королівської милості Олександр Зборовський з гербом Яструбець, великий коронний крайчий Іван Данилович з гербом Сас. Інші воєводи — дрібніші — застигли трохи позаду.

Прохід в Цареве Займище був відкритий. Тарас бачив, як острог покидає солідна делегація з Єлецьким та Валуєвим на чолі. На крок від них відставали дворяни, воєводи, піддячі. За ними розвивалося знамено: червоне полотнище з великим ликом Христа на ньому.

Це була тільки голова колони. Острог покидало все населення: стрільці, городові козаки, бойові холопи, просто жителі. Вони були беззбройні — вся зброя залишилася за возами і частоколом.

Тим часом московити пройшли довгим коридором, який утворили з одного боку поляки, з іншого — запорізькі козаки, підійшли до столу з хрестом. Князь Федір Єлецький звернувся до Станіслава Жолкевського.

— Чи підтверджуєте ви, пане гетьмане, свої слова згоди з нашими вимогами у частині гарантування прав православної віри та інші пункти договору? — запитав він.

— Підтверджую, — відповів Жолкевський. — Чи готові ви присягнути на вірність королевичу Владиславу Жигизмундовичу?

— Готові, — мовив Єлецький.

Він зняв високий головний убір, підійшов до столу і, песхрестившись двома пальцями, поцілував хрест. Після чого відійшов убік, поступившись місцем боярину Валуєву.

Процедура цілування хреста розтягнулася до самого вечора, і коли до столу підійшов останній бойовий холоп, сонце вже хилилося за обрій. Весь цей час жовніри не покидали своїх місць, тому команда розійтись була зустрінута схвально. Змучені і невиспані гусари та лісовчики потягнулися до місць, звідки їх підняли, перервавши такий солодкий сон. Але Тарасові знову поспати не довелося. Серед неймовірної метушні його знайшов Ян Жолкевський. Юнак підійшов до Сопохи і відкликав його в сторону.

— Стомився? — запитав шляхтич.

Тарас знизав плечами, мовляв, як же інакше.

— Спати хочеться, — зізнався Сопоха. — Та й рука болить після бою.

— Знаю, що ти відзначився у битві. Але хочу тобі щось запропонувати.

Почуте зацікавило Тараса.

— Я слухаю! — з готовністю сказав він.

— Вчора у бою наклав головою мій джура, — сказав Ян.

Тарас не був близько знайомий з джурою Жолкевського Петром Хмизком, все ж час від часу