Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

— Таке враження, що в тебе з’явилося паралельне життя, — замислено сказала Настя. — Заняття пропускаєш...

— Я тут влаштувалася працювати на одну фірму...

— Переведешся на заочне?

— Гм... треба подумати.

— А що за фірма, якщо не секрет?

— Доставка, — ляпнула я.

У Насті витяглося лице:

— Ти що, піцу розносиш?

— Так!

— Ну ти брешеш, — сказала Настя, вдивляючись у моє лице. — Явно брешеш. А чому б не сказати? Боїшся, що я тобі складу конкуренцію?

— Боюся. Ти до них прийдеш, мене зразу виженуть.

— Ну, Дашо, — сказала Настя ображено. — Годі приколюватися. Я з тобою серйозно розмовляю!

Тут задзвонив мій телефон, і я палко подякувала мамі за своєчасну появу.

— Дашо, — мамин голос звучав небуденно, таємниче і водночас звучно. — Ти не повіриш...

— Що?!

— Я приїжджаю в Москву. У гості до друга!

У голосі її вчувався тріумф.

— Поздоровляю, — промимрила я. — А... де ти збираєшся зупинитися?

— Герман поселить мене у братовій квартирі. У брата порожня квартира, двокімнатна в центрі, уявляєш?

— А Герман — це хто?

— А це мій друг, — мамин голос знову став таємничим і перейшов у глибоке контральто. — Я вас познайомлю, ти ж не проти?

Я сказала, що дуже рада. Хоча у серці моєму ворухнулися... ревнощі, напевно. Бо для лихого передчуття не було, зрозуміло, жодних підстав.

Я знайшла Семів акаунт на Фейсбуці — користувач Семен Волков коли-не-коли вивішував смішні картинки, але про себе не писав нічого.

Я склала йому короткого листа й цілу годину перевіряла кожну кому. Чи нав’язливо? Чи не образливо? Не грубо? Не улесливо? Нарешті, коли все було готово і я помістила текст у віконце, щоб відправити Семові у приват, в мене раптом з’явилася страшна думка, що він може просто мене проігнорувати. Це буде приниження, яке надовго зробить мене інвалідом...

Я так і не відправила повідомлення. Лягла спати годині о другій ночі, поставила будильник, щоб іти на першу пару. І, що найдивніше, раненько встала, зібралася й пішла.

На лаві неподалік зупинки сидів Міша. Я помітила його здаля й сповільнила крок. Біля Мішиних ніг стояла валіза, а поряд — велика сумка з книжками.

— Привіт, — сказала я, намагаючись триматися природно. — Ну що, заспокоїв свою дружину?

— Привіт, — він усміхнувся. — Ми розійшлися.

І перевів погляд на валізу:

— Після занять піду в гуртожиток, начебто там є якісь шанси...

— Удачі, — мугикнула я.

— Дякую.

Я повернула до свого корпусу. З кожним кроком сум’яття в душі наростало. З одного боку, я раділа за Мішу. Кожній розсудливій людині зрозуміло, що бути Лериним чоловіком — занадто жорстоке покарання за одну-єдину помилку молодості. З другого боку... я відчувала, що прямо причетна до повороту його долі, а отже, я начебто за нього відповідаю. Я відповідаю за тих, кого приручила... що ж тепер, влаштовувати йому особисте життя?!

Але я геть забула про нього, коли побачила біля входу у філологічний корпус величезний блискучий мотоцикл. Мотоцикліст уже знайомим мені рухом зняв шолом — він і ведмежу голову так само знімав; з-під шолома з’явилось усміхнене Семове обличчя.

Дівчата, що квапилися на пари разом зі мною, одночасно сповільнили ходу: хтось зав’язував шнурки, хтось чекав подругу, хтось просто стояв, насолоджуючись сонячним днем.

— Привіт, — мене розбирав нервовий сміх. — Я хотіла тобі подзвонити, але ж номера не знаю...

— Запиши, — він вийняв свій телефон. — А ще краще, скажи свій, я тобі передзвоню, у тебе висвітиться.

Ми обмінялися телефонами на очах трьох десятків зацікавлених свідків.

— Ну що, ти владнала свої термінові проблеми?

Я почервоніла, як тисяча варених раків:

— Так. Ти вибач, мені страшенно незручно, я не хотіла тебе скривдити.

Він прищулився:

— Я надіслав тобі запит у Фейсбуці.

— Коли?!

— Сьогодні вранці.

— А... я ще не бачила, — я нерозумно й щасливо всміхнулася.

Сем побачив кулон на моїй шиї:

— А це та штука, про яку ти розповідала? Пам’ятка по батькові? Яку ти загубила?

— Знайшла! — я засміялася. — Знайшла, уявляєш!

— Я так і знав, що знайдеш, — він серйозно кивнув. — А які в тебе плани на сьогодні?

—