Читати книгу - "П’ятий номер"

Сьогодні він повертався додому задоволений і впевнений. Відчував приємну обважнілість, як завжди після доброї їжі й чарки, а мав таких обідів аж два. Спокій завіювався до його тіла через усі шпари, гойдав його, як хвиля човен.

Повільно минав хату за хатою, телеграфні стовпи, ряди вікон, чиїсь обличчя, вогники цигарок, машини, що з гуркотом проїжджали повз нього; вози, на яких трусилися підводчики і їхні жінки, що сиділи ззаду на соломі. Минув водогінну будку і напівзатьмарене склом обличчя старої жінки, інша жінка підійшла до того вікна з порожнім відром, просунула в щілину монету, і із зігнутої труби вирвався, з шумом наповнюючи те відро, пінистий струмінь. За будкою, коло білої стіни хати, стояв гурт хлопчаків, один з них підбивав ногою шматочок кожуха, утяжений оливом, – зоську, трохи далі в просторому, зарослому травою дворі дівчатка грались у штандер. Сонце зайшло за горби, і навкруги все завмерло, як завжди в цю пору. Плив над ГІавлюківкою вечір, гойний і затишний; на лавочках біля хвірток жінки лузали насіння, і лушпиння начебто не долітало до землі – висіло лискучою смугою. З-за парканів висовувалися гілки, покриті налитими яблуками, зелене листя опустилося і відпочивало. Приємна кволість повивала все його тіло, дивився він на світ крізь обважнілі повіки. Думав уже про своє ліжко, і про те, що загорнеться затишно в сукняну свою ковдру і солодко довідчує сьогоднішній день. Перед цим засуне всі защіпки, замкне замки і, не засвічуючи світла, зможе помарити скільки заманеться про те, що сталося сьогодні, а найбільше про гарячі, духмяні руки, що так довго обнімали сьогодні його голову. Так, був він зараз задоволений і спокійний. Все, що хоче здобути, здобуде, – вірив у те беззастережно. «Хай утрачають мої вороги», – подумав він, провертаючи ключем у висячому замку своїх дверей. На нього війнуло знайомим духом його гнізда, і він удихнув його на повні груди, як вдихають після грози чисте озонове повітря.

Ранок обілляв землю яскравим золотом – з-за гори виринуло велике, вогке від роси сонце. Від річки димів легкий туманець, кущі верболозу були вгорнені в м’які, напівпрозорі шалі, очищена земля дихала просторо й широко – це нагадало Андрієві далекий час, коли він, схопивши у руку шматок политого олією хліба, мчав із вудочкою до річки. Власне, він і прокинувся так рано через той ледве вловимий погук річки. Майже вирішив облишити свої пошуки, сходити вранці по рибу, а тоді знову добиратися на Донбас.

Йому захотілося саме такого м’якого, спокійного ранку – втома, яку відчував з учора, й досі чіпко трималася його тіла. Хай уже воно так буде, вирішив він, просто і ясно, як оця видна з веранди дорога, по якій іде кілька жінок із коробками за плечима. Він дивився і на річку з її серпанком та запасом риби – хотів піти туди, щоб заспокоїтися до решти. Хати повсідалися на горбах і ще спали – попри все, його вабило сюди, де б не тулявся він по світі. Коли б склалося інакше, думав він, хто зна, чи й виїздив би звідсіля.

Пішов по рипливих сходах донизу й опинився в залитому сонцем дворі. Відімкнув великого замка на материному сараї, звідти дихнуло на нього злежаним шматтям та залізом – перед Андрієм з’явився дивовижний світ речей, що їх стягувала звідусіль у цей сарай мати. Але його цікавили сьогодні тільки вудки, і він витяг їх, відкинувши з дороги кілька попсованих самоварів, кілька лопат, дивні велетенські кліщі для випічки вафель, яких уже, певне, ніхто не посилить розігнути, сито з порваною сіткою і духовку з проїденим іржею боком.

Замкнув сарай і хотів опустити ключа до кишені, коли побачив матір, яка спускалася в темному тунелі зі сходів. Її тіло протрушувалось у такт ходи, а рука стрибала по перилу – мати поспішала.

– Зажди, – сказала вона. – Дай ключа мені.

Він віддав їй ключа, і вона поспішно сховала його в підшиту під жакет кишеньку. Йому хотілося побути на самоті, через це рушив із двору, бо відчував, що мати так притьма спустилася до нього не дарма.

– Зажди, – мати ще й досі віддихувалася від швидкої ходи. – Ти чого її шукав?

Він не відповів, тільки гмикнув і пішов з двору. Мати поспішила за ним, і він почув її голосний шепіт, що віяв у його потилицю.

– Думаєш, не знаю? Чого мене дурною робиш? Хочеш знову влипнуть в історію?

– Нічого я не хочу, – кинув він через плече.

– Не роби мене дурною, – сокотіла йому в шию мати. – Чого ти вчора бігав до тої Коростячки?

– Якої Коростячки? – здивувався він.

– А тої, з Кашпіровської. Думаєш, не знаю? Вертайся на Донбас, я тобі кажу, поки не влип в історію…

– Не влипну, – буркнув він. – І відчепись ти від мене.

– Я оце