Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

У цьому контексті слід погодитися з висловом одного з основоположників української історико-правової науки О. М. Лазаревського, що «козацьке судочинство витворилося самим життям, природними потребами самого народу без штучних регламентацій; і вказаний судоустрій міг задовольняти народ до тих пір, поки він залишався народним, поки сам народ брав активну участь у його творенні та вчиненні правосуддя»[241].

При цьому, на думку А. О. Скальковського, для запису скарг і судових рішень використовувалася російська мова, але в усному провадженні козаки послуговувалися місцевою «малоросійською» мовою[242].

Дослідники звертали увагу на народний звичаєвий характер запорізького судочинства, на його простоту й обрядовість, а водночас і певну стихійність, апелювання до суду Божого. Так, М. Є. Слабченко писав: «Звичайового походження був і козацький суд радний. Обжалованого ставили на раду, котра розглядала справу й за зроблену шкоду карала. Такий суд держався на Запоріжжю. Іноді замість суда ради дозволявся суд Божий між заінтересованими особами, тобто бійка на канчуках чи киях. Сей суд визнавався й Соймом (в постанові 1635 р.). Зразок його бачимо на гравюрах Р. Жуковського (двоє запорожців, оголених до пояса, стоять на лівім коліні, зчіпившися лівими руками, а в правих канчуки) і на віньєтках Вейбеля (бійці в кунтушах і при шаблях)»[243].

Джерелом всієї влади, зокрема й судової, на Січі була колективна воля козацького загалу, «запорізького низового товариства», що не виключало, однак, формальних посилань у окремих офіційних рішеннях на волю Божу чи монаршу ласку. Водночас, зазначав М. Є. Слабченко, «Січ більше збочувала в бік “народу” ніж Бога»[244].

Козаки загалом не мали потреби в зовнішній легітимації свого права «судитися від своїх старших за своїми старими правами», це право природно випливало з факту «самоутворення» Запорізької Січі та її повної політичної, адміністративної та іншої автономії. Проте в дипломатичному листуванні з сусідніми монархами-протекторами запорожці, щоб закріпити свій статус, посилалися (часом безпідставно) на давні привілеї Сигізмунда-Августа, Стефана Баторія, які нібито надали козакам право на власне судівництво.

Відповідно судочинство велося від імені «товариства Війська Запорізького», а кошовий і військовий суддя підписували вирок чи рішення не лише від свого імені, а від усього товариства. Так, наприклад, «Рішення Військової сходки про відмову повернути старосамарському сотникові Івану Березаню худобу, зайняту запоріжцями за заподіяння шкоди» від 17 жовтня 1756 р. було підписане — «А. к. [отаман кошовий] Григорій Федорович з товариством»[245].

Носіями судової влади формально визнавалися всі січовики. Здійснювалася вона як безпосередньо на загальній військовій (за іншою термінологією — січовій або кошовій) раді та козацьких сходках, так і через виборних або призначених («наказних») посадових осіб — козацьку старшину.

Судова влада загалом не була відокремлена від військово-адміністративної. Існувала посада кошового судді, другої особи після кошового отамана за офіційною ієрархією, але це не може слугувати аргументом на користь визнання виокремлення судової влади. Так, як зауважували Д. І. Яворницький та інші дослідники, військовий суддя лише розглядав цивільні й кримінальні справи, давав поради сторонам, але не затверджував остаточно своїх ухвал, що належало до виключних прерогатив кошового отамана. З іншого боку, у військового судді був ряд функцій, що не мали жодного відношення до відправлення правосуддя, зокрема він уважався начальником «при скарбі й арматі».

Водночас для виконання рішень військової ради ніякого додаткового судового розгляду не вимагалось. М. Є. Слабченко наводить приклад, коли за рішенням козацької ради в 1764 р. винищувалися злодії, ватажки злодійських партій, передержувані й покупці краденого. Цим же рішенням за Кошем (тут — узагальнена назва військового товариства та його органів управління) визнавалося право звільняти «несправних» курінних отаманів і призначати інших, а також право помилування, яке до цього належало кошовому отаману. Тобто запорізьке товариство здійснювало народоправство в повному обсязі, включаючи обрання форм і шляхів здійснення судової влади.

Іншим доказом нерозмежованості військово-адміністративної й судової влади можуть слугувати численні архівні матеріали, в яких присуди в цивільних і кримінальних справах та адміністративні накази й розпорядження часто містилися в одному правовому акті[246].

У цьому контексті історичним прогресом у розвитку судової влади слід вважати не те, що вона розвинула започатковану в литовсько-польську добу тенденцію до відокремлення суду від адміністрації, а те, що змінилася сама якість влади загалом, принаймні відбулося формальне визнання належності її громаді, а не окремим привілейованим верствам суспільства. Втім козацька демократія все ж не охоплювала «посполитих» — селян-землеробів, які жили на землях Січі, але не належали до грона «військових товаришів».

Визначальними рисами судової влади в Запорізькій Січі були її доступність, відсутність формалізму та судової тяганини. Як зазначав Д. І. Яворницький, «…незначна кількість запорізького товариства і суто народний устрій його, і повна доступність будь-якого члена козацької громади до вищих начальників робили суд в Запоріжжі простим, швидким і правим у повному й точному сенсі цих слів; ображений і кривдник усно викладали перед суддями суть своєї справи, усно вислуховували рішення їх і тут же припиняли свої чвари й непорозуміння, причому перед суддями були однаково рівні — і простий козак, і знатний товариш»[247].

У цьому контексті певний інтерес викликає питання про фінансування судової