Читати книгу - "Паперова лялька"

Тож потроху чоловіки вирішили, що Зою можна залучити до своїх справ. Серед них був один осілий засланий – Мишко. Він свого часу теж навчався в університеті. Через те, мабуть, його й обрали як парламентаря. Якось вони вже поверталися з пошуків, хлопці дещо випередили Зою, а Мишко наче ненавмисне опинився поряд.

– Я чув, ти з великого міста приїхала, зі столиці?

– Так, із Мінську. Гарне місто!

– А я з Новосибірську. Там залишилася дружина, син. Сумую…

– Так чому ж не повернешся?

– Залюбки б повернувся! Та тільки кому я там потрібен? Судимий, засланець. Ані шеляга за душею, ще й на роботу такого ніхто не візьме. Хоча, можливо, таки повернуся… Тільки не з пустою кишенею! – Помовчав. – А чому не питаєшся: яким чином?

– Яким чином?

– Так от… Ти скільки заробляєш?

– Начебто ти не знаєш.

– Не надто рясно… А як побільшити платню – не замислювалася?

– Пройде час, вислуга років, підвищення…

– І це скільки становитиме?.. Отож… А є можливість збагатитися швидше і значно більше… Тільки треба не всі зразки віддавати в контору – хто там знає, скільки ми їх наколупали!

Зоя мовчала, хоча почала здогадуватися, куди той хилить.

– Ти не переймайся – в справі ніякі не злодюжки. Ризику ніякого! Ми ж потроху, непомітно… Золото куплятиме Шмуля Рувельович. Культурна людина, освічена. Працює дантистом у районі…

– Мишко, зупинися. І давай домовимося: ти нічого не казав, я нічого не чула!

– Донесеш?

– Ні. Але… Слухай, Мишко! Кидай такі справи, кидай! Це може зле скінчитися.

– А це ми ще подивимось!..

Після розмови вони продовжували працювати як і зазвичай. А трохи згодом Мишко зник. Не звільнився, не виїхав – зник. Ніхто його не шукав. Кругом тайга! Де там його шукати? Та й навіщо?

Зоя, щоправда, трохи шкодувала за Мишком: він серед її бригади був єдиний міський, тож розумів її тугу за Мінськом. А тут вже й черевце почало випирати, і ходити стало важче. А з іншими чоловіками обговорювати свою вагітність якось не кортіло…

На щастя, ліг сніг – і польові роботи у Зої припинилися. Тепер вона сиділа в конторі і наносили на карту досліджені ділянки. Пологи лікарі їй нарахували десь в середині січня – після Нового року. Новий рік – то чи не єдине свято, що святкували в цій глушині.

В селі нещодавно відкрили клуб. Місцеві мешканці туди товпою товпилися. До цього часу їм нікуди було себе діти, як випадала вільна часинка: церкви в селі не було. То ж в клубі завжди було чимало людей, не залежно від того, чи там відбувалася лекція з астрономії, чи політінформація з міжнародного стану…

А коли показували кіно, то це вже був повнісінький аншлаг. Ходили і старі, і малі по кілька разів – і не важливо, який там фільм.

Кіномеханік якось привіз «Карнавальну ніч» Рязанова з молоденькою Люсею Гурченко в ролі Вірочки Крилової.

Була неділя, десь кінець грудня. Зоя вже була у відпустці по пологам і вдома трохи нудилася. Тож запропонувала Миколі теж сходити подивитися фільм, про який всі відгукувалися із захопленням.

В фойє клубу було холодно, тому всі поспішали зайти в кінозал – там хоча і не досить натоплено, зате людно – і кожний правив за таку собі тепленьку грубу.

Зоя побачила у кутку фортепіано – справжнє чорне диво фабрики «Красный Октябрь», а якщо чесно, то фабрики «Беккер», яку одразу після революції більшовики швиденько експропріювали. Провела пальцем по лакованій поверхні – пилюка. Видно, вже давно ніхто навіть не торкався. Відкрила кришку і почала грати єдине, що встигла вивчити за кілька уроків і чого не оминає жоден музикант-початківець – «Сурка» Бетховена:

Магія музики діяла настільки сильно, що, здавалося, викривила обрій в інший бік, зсунула час на два сторіччя – і показала маленького хлопчика-блукача, що чимчикує з гірської Швейцарії до багатої Німеччини. А за спиною в нього дерев’яна клітинка з дресированим байбаком.

І перший кусень від заробленого окрайця хліба перепадає тваринці, а наостанок, як залишиться – хлопчику.