Читати книгу - "Вітер часу"

– Промислових не буде, – відповів Андрій Володимирович.

– Раніше вважали, що берилію не буде, золота теж, а ось є ж тепер.

– Для них були передумови, а для молібдену нема.

– Може бути ми не усе знаємо, природа невичерпна.

– Але те, що знаємо, свідчить проти.

– У тебе усе проти, – зауважив Бориславський, дратуючись. – Проти нікелю, проти молібдену, може, ти взагалі проти мене? Так і скажи!

– Я до тебе бандитів не засилав, – сказав Андрій Володимирович.

– Ніхто і не засилав, два п’яних дурня вирішили попустувати, – сказав Бориславський примирливо. – А ти даремно проти молібдену, можна було б непогані гроші заробити на угоді з заводом.

– А потім кого-небудь прибити, як Віктора Івановича, – сказав Володимир Іванович.

– Ні я, ні мій син до цього відношення не маємо, – твердо сказав Бориславський.

– Я не суддя, подивимось, що він скаже, – відповів Андрій Володимирович, підводячись. – Так береш ти тези чи ні?

– Та я не проти. Просто хотів, щоб тобі не було соромно на конференції.

– Сподіваюсь, не буде, – відповів Володимир Іванович, виходячи з кабінету.

За всякий випадок він зателефонував майорові Шевцову узнати чи нема чогось нового у справі. Майор пом’явся, видно, не хотів говорити. Потім усе ж сказав, що один з нападників, нарешті, розколовся і повідомив, що знає такого собі Проця, який був у Винниці. Проць виявився рецидивістом, який вже тричі сидів. Наразі його схопили в ПМР, куди він перейшов з прикордонної Винницької області. Невдовзі його мають привезти до Києва для допиту.

«Отже, справа просувається», – подумав Андрій Володимирович.

Міжнародна конференція відбулася в інституті, патроном був директор, а цілу організацію взяли на себе Бориславський і Маша. Інші співробітники відділу виконували окремі доручення. Міжнародне наукове товариство було представлене аспірантом з московського інституту. Але представників українських інститутів і Центрального геологічного об’єднання було достатньо, доповіді їх, щоправда, не завжди відповідали темі конференції. Після доповіді у Андрія Володимировича виявилося багато прихильників, так що розгорілась дискусія, яка, одначе, ні до чого не призвела. В рішення конференції записали, що треба підсилити роботи на пошуках молібдену. Андрій Володимирович розумів, що це завжди вигідніше, ніж закрити тему. По-перше, може несподівано знайдеться родовище, а, по-друге, можна підзаробити, беручі участь в пошукових роботах. Так що більшість присутніх проголосувала «за».

Андрій Володимирович не засмутився, він передбачав рішення конференції. «Подивимось, що буде далі», – думав він. Події розвертались. Проць, доставлений у Київ, повідомив, що він, дійсно, разом з сином Бориславського спостерігав за Віктором Івановичем, щоб узнати, коли він повертається додому. Але ні він, ні син Бориславського нікого не вбивали. Син Бориславького, мабуть, доповів комусь про свої спостереження, він же платив Процеві. Наступного дня, після допиту Проця, сина Бориславського заарештували, а сам Бориславський пішов у відпустку, залишивши замість себе секретарку Машу. Андрій Володимирович зателефонував Бориславському спочатку на мобільний, а потім на домашній телефон, але ніхто не відповів. «Мабуть в Ізраїль подався», – подумав він.

Декілька днів тому йому телефонував батько, сказав, що до Івана приїхала дівчина, дуже симпатична, приємна у спілкуванні і допомагає йому, набираючи на комп’ютері «мемуари». Сергій Володимирович був зайнятий на конференції, йому було не до того. Повідомив тільки Маргариту Іванівну, а та дуже зраділа, сказала, що треба запросити Івана з дівчиною в суботу, коли Андрій Володимирович буде вдома. Чоловік її неуважно погодився, і Маргарита Іванівна зателефонувала синові.

– Гаразд, прийдемо, якщо Іра погодиться, – відповів він, – вона побоюється, раптом вам не сподобається.

В суботу, близько обіду, чекали Івана і Іру. Щоб сподобатись батькам Іра одягнулась скромно і навіть губи не пофарбувала. Вона помила голову і хотіла заплести косу, але Іван сказав, що це вже занадто. По дорозі купили букет квітів, Іра хотіла які-небудь українські, але таких не було, тепер усі квіти з Нідерландів або з Франції. Купили троянди, які за ціною мали бути золотими.

Стояв початок березня, місцями ще лежав сніг.

– Незабаром з’являться проліски, – сказав Іван.

Іра кивнула. Їй було усе цікавим, вона озиралась на усі боки, радіючи майже весняному сонцю.

У дворі Іван поглянув на батьківські вікна, побачив мати, яка помахала їм рукою. Вона зустріла їх на порозі, як тільки зупинився ліфт. Іра вручила їй квіти, жінки розцілувались. З кабінету вийшов Андрій Володимирович, Марго примусила його одягнутись як на свято, він ледве відкараскався від краватки. Батько обняв Івана, потім поцілував руку Ірі, вона зніяковіла, обняла Андрія Володимировича і притиснулась щокою до його щоки. Усією юрбою пішли до світлиці, де Марго вже накрила стіл.

– Як справи? – спитав Андрій Володимирович сина, сідаючи на канапу.

– Нормально. Свою роботу тут я вже закінчив, наступного тижня їду до Вроцлава.

– А ви довго тут будете? – спитала Маргарита Іванівна Іру.

– Вона їде зі мною, – сказав Іван.

– Це добре, – зауважив батько. – Нарешті у тебе буде справжня жінка, та ще й така гарна.

– Вибачте мені, – звернулась мати до Іри, як завжди російською, – якось незручноно казати «ви», можно я буду з вами на «ти», називайте мене Маргарита Иванівна, або Марго, я ще не така вже стара.

Іра засміялась.

– Хоч ви дійсно молода, я буду називать вас Маргаритою Иванівною, а я просто Іра.

– Іра, допоможи мені, будь ласка, – попросила