Читати книгу - "Наречена Шульца"

Війна підкрадалася, наче кіт. Спершу поволі, м'яко — заголовками газет, виступами політиків по радіо, „що не віддамо ані ґудзика”, все більшою тривогою, чи варто планувати вакації… Відтак щоразу швидше. Посиленими закупівлями цукру, солі й хліба, мобілізацією чоловіків до війська…

Пакт Ріббентропа-Молотова був уже стрибком хижака до нападу. Двадцять третього серпня у Москві. Загроза. Як усі потенційні жертви, вони завмерли від зловісного змісту цієї угоди. Юна в Янові, Бруно у Дрогобичі. Двоє найбільших, найсильніших у світі й найлютіших ворогів змовляються над головами Польщі! Добре, що хоч маємо союзників, друзів, готових нам допомогти. Зрештою, англійська та французька армії не так давно впоралися з Німеччиною…

Першого вересня 1939 року Німеччина напала — без оголошення війни. Бойові дії швидко просунулися до центру країни. Навчання у школах не розпочалося. Але у східній Польщі, у Стрию та Дрогобичі, не було зрозуміло, що робити. Діти, як і щороку, прийшли до школи, учителі — ті, яких не мобілізували, — також. Однак з дня на день меншало і одних, і других. Чого, зрештою, мали б учитися на уроках літератури пані професорки Шелінської чи в майстерні ручної праці й малювання пана професора Шульца? Адже уроків з виготовлення коктейлів Молотова не було, а на заняттях з громадянської оборони були макети зброї або гвинтівки зі спиляними мушками. Зате кожної миті могли впасти бомби, а на вулицях з’явилися українські поліцаї, які розшукували євреїв. Поки що без зброї, лише чіплялися до людей з невинним бажанням „дати в морду”.

З фронту постійно надходили жахливі новини — ніхто не зумів зупинити німців. Жодна із цих польських армій з красивими назвами. Схід. Карпати. Варшава.

Юна зрозуміла це швидше. Вже на початку вересня вона повернулася назад до батьків, до Янова. Там бачила вторгнення німців у містечко.

Спершу заїхали на велосипедах і мотоциклах розвідники — запилені, спітнілі, у великих окулярах. Але після них прибула зовсім не регулярна армія, призначена для боротьби із солдатами ворога, а якісь дивні війська в чорних уніформах і з обличчями хижаків.

Десь вона це вже бачила. Це приснилось їй у жахливому сні? Чи десь про це читала? Щоби перевірити, дістала той святий, перший її примірник „Санаторію”. Де прочитала? Таж у Бруно:

„Сьогодні я бачив у місті групу панів у чорних фраках і циліндрах, які розміреним кроком дипломатів сунули через Ринок […]. Вони мовчки розглядали будинки, ніби оцінювали їх. Ішли злагодженим і повільним, ритмічним кроком. На гладенько поголених обличчях вони мали чорні, мов вугіль, вуса й лискучі очі, що плавно оберталися в орбітах, мов олією змащені, й дуже виразні. Часом вони знімали циліндри й витирали з чола піт. Усі вони високі, худорляві, середнього віку, зі смаглявими лицями ґанґстерів”.

Він написав це чотири-п’ять років тому, якщо ці речення з’явилися в „Санаторії під Клепсидрою”. Бачив цю сцену чи лише уявив її собі? Мусив бути дуже схвильований виглядом вторгнення загарбників, якщо вже трапилося йому, цьому мовному педантові, двічі вжити слово „гладко” в тому самому реченні[130]. Раніше я цього не помічала, хоча він і використовував мене як коректора. Тепер я бачила перед собою ці справжні й жахливі „смагляві лиця ґанґстерів”. Краще було не дивитися на них. І не виходити з дому.

Бруно побачить їх лише через півтора року. Знає, що відбувається на вулицях, що кожного єврея можуть без попередження застрелити німці або українські бандити, після серії лайок, можуть затовкти палицями зі сподіванням на винагороду. Тож не варто виходити. Крамниці все одно зачинені, а в знайомій пекарні погашено печі — згодом виявиться, що гранатою. Запасів трохи було, жінки в родині мали у крові той ритуал накопичувати і сподіватися найгіршого.

А ще та, невідомо кому потрібна, хіба що німецьким танкам, чудова погода, знову осяйна дрогобицька осінь, повна квітучих айстр і сонця. З його найгірших марень. З тих маячінь — чи то уві сні, чи то наяву — про його майбутню долю, якими він не раз лякав Юну. Його нещасний кінець, існування під плотом посеред таких самих, як він, що жебрають шматок хліба. Але там, у цих сумних фантазіях, не було ні комендантської години, ні крові на хідниках. Він вже не шкодував, що недавно замість канапи купив квиток до Парижа. Принаймні у нього під повіками залишиться образ цього міста — мрії. Хоча в канапі міг би облаштувати собі сховок. Здається, багато євреїв так робили.

Знімає зі стін малюнки й картини. Знає, що в разі вторгнення вони постраждають першими. Листи ховає в коробки. У темряві, тож не впевнений, чи щось не загубилося. І вирішує, що завтра спробує купити ліки. Адже якась із шести аптек може бути відчинена. Напевне, якась на Ринку. Він знає їх усі, і його в них знають. Для постійного клієнта щось безумовно знайдеться. Принаймні на його жовчні камені. Завтра.

Але завтра ситуація раптово змінюється. На вулицях порожньо. Жодних уніформ чи бойових пов’язок на руках. Бруно воліє ще зачекати вдома, хоча недуги підганяють, а Ганя звідкись знає, що аптека Ґорґоніуша Тоб’яшка вже знову працює. Але якщо він уже майже два тижні витримав у домашньому укритті, то витримає ще трохи. Прислухаються всі, навіть собаки й коти.