Читати книгу - "Діти Праліса"

— То недобре, що ви без нас відстоюєте нашу землю, — сказав Липень, — бо жили ми тут з діда-прадіда і разом з вами станем на захист своєї вотчини! — Липень опустив голову. — І не вірю я, щоб Повітрун з братією своєю на нас руку підняв, хай що поробив йому той клятий чорт!

Наперед виступив Вітряк.

— Твоя правда! Нас відчаклували, але й до цього щось усередині, десь глибоко в серцях, тягло нас до людей, у!

Усі, кого привів Липень, були озброєні, навіть жінки, вони суворо поглядали в бік діброви, і погляди ті були сповнені рішучості. Вони не відступляться!

Дружина Андрія низько вклонилась.

— Дякую вам, — щиро сказала Пташка.

— І не варто чекати! — вигукнув Липень і вихопив шаблю. — Гайда в гості до Праліса!

— Оце діло! — розсміявся Никодим. — А що, братове, справді ж бо — чого його чекати!

Раптом гучний, подібний до грому, сміх пророкотав над берегами річки і луною прокотився гаями Березової-Рудки.

— Праліс! — вигукнув Коник, і всі обернулися на захід, де сонце, яке вже сіло за обрій, раптом зробилося червоним, як кров.

Із гаю вийшов демон. Праворуч від нього йшли Марюка і Вербичка, а ліворуч — Повітрун і Микита. Слідом сунули мавки, лісовики, домовики, берегині та інша погань, і не дивно, що всі вони були озброєні.

— До бою! — вигукнув Андрій, і його загін приєднався до березоворудчан.

Військо Праліса зупинилося. Чисельністю до двох сотень, воно вдвічі перевершувало захисників Березової-Рудки.

Демон вийшов наперед.

— Дурні! — вигукнув він. — Дозорці донесли мені, що ви пройшли підземним ходом. Треба було одразу завалити його! Але хто ж міг подумати, що у вас стане нахабства повернутись…

— «Нахабства»! — обурився Липень. — Це наші землі, а твоє місце у пеклі, коло Люципера! Відпусти погань по-доброму і забирайся геть!

— Ой бійня буде, — прогарчав Никодим.

— Як Бог дасть, то ні, — тихо відповів Андрій.

Раптом демон звернувся до козака.

— Як я розумію, ви тут заради молодої мавки?

— І не тільки, — відповів Андрій, — але тобі цього не зрозуміти.

Демон знизав плечима.

— Я й не намагатимусь! Але мені не потрібна, як висловився водяник «бійня». Нехай усе вирішать мавки!

— А то ж як це? — роздратовано заперечив Мефодій. — Я — проти!

— А тебе, пекельнику, ніхто і не питає, — грізно кинув Повітрун.

— Якщо переможе Пташка, — повів далі Праліс, — ви лишитесь, а якщо Вербичка — заберетесь геть!

Мефодій хотів був заперечити, але наперед вийшла Пташка.

— Я згодна!

Праліс розсміявся.

— Сміливе дівча! Не вбивай її, Вербичко, тільки дай доброго прочухана!

Вербичка якось дивно подивилась на демона і очі її спалахнули ненавистю, але Праліс того не помітив.

— Гаразд, — відповіла вона і вийшла наперед.

— Стривайте! — вигукнув Мефодій і підійшов до Вербички. — Якщо ти щось заподієш Пташці, — просичав він мавці, — я стану твоїм жахом на все твоє нескінченне життя! Зрозуміла?!

Вербичка мовчки кивнула.

Мавки стали одна проти одної і підняли руки. Всі затихли. Праліс задоволено посміхнувся, щось прошепотів на вухо Микиті, і той кивнув головою.

І ось погляди мавок зустрілися. Вони дивились одна одній у вічі. Світ навколо них почав змінюватись. В одну мить зчинився вітер і закрутився враз вихором навколо Пташки і Вербички. Вихор дужчав і гудів, під його поривами застогнали столітні берези, а мавки стояли непорушно.

Праліс занервував і почав уважно дивитися на Пташку. Щось було не так… Звідки така неймовірна сила?.. Може, від Вербички? Хіба Пташка могла успадкувати силу Берізки!?

Вихор раптово обхопив велетенську вербу, що росла на березі, і вирвав її з корінням…

— Вона навчає Пташку! — несамовито заревів Праліс. — Жодна мавка не володіє такою силою!

Вербичка зробила крок у вихор, він підхопив її, закрутив, а за мить усе вщухло.

Вербичка стояла біля Пташки і посміхалась дівчині.

Праліс отетеріло вирячився на мавок.

— Невже ти думав, що я підніму руку на рідну племінницю! — кинула демонові Вербичка і обняла дівчину. — Та я ліпше загину, ніж зроблю це!

— Зрада! — заревіла Марюка.

Праліс гнівно вихопив довгого і вузького меча.

— Ви поплатитесь за це! — з ненавистю