Читати книгу - "Король Гризлі"

Упродовж наступних трьох годин він декілька разів підходив до Мускви, і кожного разу, повертаючись назад до Брюса, зосереджено мовчав, неначе обмірковував якісь свої подальші плани.

О дев’ятій годині вони досягай околиць Торової долини. Далі височіла стрімка гора, і потічок, від якого вони далеко не відходили, різко повертав на захід, до вузького каньйону. На схід від них лежав хвилястий зелений схил, легкий для кінного підйому. Він простягнувся у бік Сплавного Лісу, і Брюс вирішив продовжувати шлях ним.

Піднявшись до його середини, вони зупинилися, щоб дати відпочинок коням. Мусква, сидячи у воловій в’язниці, жалібно скімлив. Ленгдон чув його скиглення, однак анітрохи не зважав на нього. Він замислено дивився в долину. Стояв чудовий ранок. Ген виднілися гори, біля підніжжя яких темніли прохолодні озера, де рибалив Тор. І куди не кинь оком, усюди була оксамитова зелень. Ленгдон дивився на цю розкіш і, неначе востаннє у житті, слухав сонну музику Торових володінь. Йому вчувався у ній дивовижний хорал, величальна пісня, складена з нагоди розставання. Ось Ленгдон покидає ці краї, і покидає такими, якими застав. Та чи була це правда? Чи справді все залишилося таким, яким було раніше, до його появи тут? А чи не лунали в цій музиці гір пронизливі нотки невтішного смутку, журливої мольби?

Знову біля нього тихо пхинькнув Мусква. Ленгдон обернувся до Брюса і рішуче сказав: — Годі! Цілий ранок сушив голову, що з ним робити, і нарешті придумав. Я з’їду на милю в долину, випущу ведмежа, а воно уже само знайде собі шлях додому!

Ленгдон не дожидався, що відповість йому Брюс, та той і не збирався щось заперечувати. Узявши Мускву на руки, він повернув коня назад, на південь.

Проїхавши милю долиною, опинився перед просторою галявиною, яку заполоняли пахощі квітів і в якій купками росли дерева: ялина, верба та цукрова сосна[48]. Тут він зупинився, спішився і десять хвилин сидів на землі біля Мускви. Витяг із кишені паперовий згорток, почастував ведмедика на прощання цукром. Коли Мусква довірливо тицьнувся носом у долоню, йому аж клубок підступив до горла. Нарешті він швидко підвівся й скочив у сідло. Очі застували сльози. Ленгдон спробував засміятися. Напевне, він слабка людина. Але він так любив Мускву! Він відчував, що залишає у цій гірській долині більше, ніж прирученого звірка.

— Бувай, старий, — промовив він, ледь вимовляючи слова. — Прощавай, малий Злючка! Може, я ще повернуся, і ми тоді знову побачимось, але ти уже будеш великим і лютим ведмедем. Та я все одно не стрілятиму в тебе, ні... нізащо не стрілятиму...

Сказавши це, він швидко поскакав у західному напрямку. Подолавши ярдів триста, озирнувся. Мусква біг слід у слід, але відстань між ними швидко зростала. Ленгдон помахав йому рукою.

— Бувай, друже! — крикнув він, пересилюючи клубок, що стискав йому горло. — Бувай!..

За півгодини він стояв на гребені гори й оглядав у бінокль долину. Мусква перетворився на маленьку чорну цятку. Він зупинився і довірливо чекав повернення людини.

Ленгдон спробував засміятися знову, та сміх застряг у нього в горлі. Тоді він просто перейшов через хребет і зник із життя ведмежати.

обрих півмилі Мусква йшов слід у слід за Ленгдоном. Спочатку біг, потім перейшов на крок, а врешті зовсім зупинився і сів по-собачому, не зводячи очей з далекого гірського схилу. Якби експедиція просувалася пішки, Мусква біг би за Ленгдоном доти, доки вистачило б сил. А так... Лякала в’язниця, у якій його везли. Мусква перекочувався у ній, наче м’яч. Двічі кінь, що віз кошик, обтрушувався, й тоді Мускву щоразу кидало, немов під час землетрусу.

Так от, він добре знав, що там, попереду, не лише Ленгдон, а й ота клітка, а до неї страх як не хотілося. Якийсь час він сидів на землі й тоскно пхинькав, але далі не йшов. Мусква вірив, що Ленгдон, до якого він так призвичаївся, незабаром повернеться. Він завжди повертався до Мускви. Він ще жодного разу не обманював його. Мусква подався на пошуки клайтонії та собачого зуба, але, викопуючи корінці, намагався не відходити далеко від того місця, де пересувалася експедиція.

Цілий день провів Мусква на заквітчаних луках біля підніжжя гори. Сяяло сонце, ласкаве й тепле. Тут він знайшов чимало своїх улюблених солодких коренів. Виривав їх і виривав, наповнюючи шлунок. Опівдні навіть трохи поспав. Коли ж сонце покотилося до заходу і на долину посунули важкі тіні гір, його огорнув страх.

Він таки був маленьким ведмеджам, і тільки раз у житті ночував сам-один — у той фатальний день, коли залишився сиротою. Матір’ю став йому Тор, а згодом його заступив Ленгдон. Тож залишатися сам серед ночі Мусква не звик. Він заповз у терновий кущ неподалік від стежки і чекав уже там, прислухаючись та принюхуючись. У небі засвітилися зорі, блискучі та чисті, але сьогодні вони втратили для Мускви усю свою принадність. І тільки на світанку він наважився покинути свій притулок із тернини.

Зі сходом сонця Мусква посміливішав, повеселішав і побрів назад у долину. Слід від кінських копит все слабшав і слабшав, поки зовсім не зник. Удень він знайшов і з’їв кілька корінчиків собачого зуба, а коли настала друга ніч, то був уже на вершині схилу, що ним експедиція вийшла з долини, і де побували колись Тор та Ісквао. Ведмежа підупало на силі, йому страх як хотілося їсти, а на додаток до всього воно не знало, куди йти.

Ту ніч Мусква провів