Читати книгу - "Хроніки Південного"

Я біг від ганьби, а також від люті, бо посеред дня на рівному місці дістав по голові, та ще й ні за що. Комусь здалося, що я лізу до Мігле. Вона — дівка того каратиста. А він прийшов, тріснув мене, і я погнав весь у кровищі. Усім усе зрозуміло, тільки не мені. Мені не зрозуміло, чи та Мігле взагалі чиясь дівчина, вона швендяла зі всіма по черзі. Може, й нічого така тьолка, але затаскана. Це по-перше. А по-друге, я до неї й не думав лізти. Коли в школі говориш з очкаричкою і просиш у неї списати домашку, поводишся інакше, ніж коли балакаєш з тьолкою з симпатичною мордяшкою, яку всі тискають. Про неї так казали, і вона сама дає зрозуміти, що бере участь у таких справах. Тому це майже справа честі — під час розмови з нею засунути хоча б долоню їй за трєніки, або провести рукою по дупці. Не будеш же стояти, наче проковтнув кілка, і балакати з нею. Та з нею й говорити нема про що без цього поплескування. Корочє, з різними людьми говориш по-різному, та й все. Я, може, й говорив з нею пару разів, але не чіпав. Якщо мешкаємо в тому самому дворі, то як не поговориш? Особливо коли всі трошки піддаті. Неввічливо не спілкуватися. Інші ще сказали, що я гнав на її каратиста, бо він, старий хрін, бути каратистом — повне безглуздя: надивилися Брюса Лі й махають ногами, та й усе. Але сам я не пам’ятаю такого. Цього пацана я знав давно, всі про нього говорили, що він каратист, і з повагою його обминали. Ймовірно, що колись він обробив якогось спритного хлопа. У нас це ніби отримати пояс чемпіона з боксу, і, доки не надають тобі по голові, всі на тобі бачать той пояс.

Якби та Мігле була би хоч з таких, коли відразу стає зрозуміло, чому каратист з нею ходить. Наприклад, переможниця шкільних конкурсів міс. Тоді все зрозуміло. А то — маленька, скручена, єдине, що нахабна. Якби отримав в писок через нормальну діваху, хоча її й не чіпав, але всі б думали, що я це робив, то було б зрозуміло, чому я її чіпав і за що дістав. Тепер іншим зрозумілий хоча б другий пункт, але мені — ні.

Та й звідкіля може бути ясність відносно тої Мігле. Я просто шаленію від люті, мурахи по спині бігають, аж всього тіпає: тремтять руки, ноги, м’язи, нутрощі, навіть кістки. Звичайно, зуби теж. Хоча зуби на деякий час заніміли, доки мій язик не дав знати, що з ними щось не те. Я ще раз проводжу язиком по передніх зубах, мацаю пальцями. Бля, на..! Немає половини зуба! Окрім ганьби і розбитого носа, тепер в мене вже конкретні проблеми. І все на рівному місці! І за що! Скажіть, де тут правда?

Правди нема, а я ще змушений щось матері сказати. Я повернуся з вулиці, а пика вся подряпана, ніс розтовчений, півзуба немає. Що робив? Літачки пускав! Тепер прийдеться казати, що я на тренуванні розбився, тому нічого страшного, ненавмисно. «Що значить — нічого страшного? Що значить — на тренуванні? Ти ж не ходиш на тренування!»

Не почнеш казати, що тренування відвідуєш та ще й береш участь у змаганнях, бо підробив для тренера записку, в якій мама погоджується, щоб її неповнолітній син грав у команді з дорослими чоловіками. Тепер вона замкне мене вдома і більше нікуди не випустить. Я, звичайно, скажу, що ходжу на тренування разом з групою свого віку, але якщо вона надумає піти до тренера і почне: так і так, зуб вибили, хто буде тепер платити, і все таке. Мій зуб вона точно побачить. Можна приховати ненадовго, але треба йти до стоматолога і зробити, а як я зроблю, якщо мєнти мене спакували, грошей більше нема, дістав по голові із‑за дівки, якої навіть не чіпав, скоро регбі накриється, буде соромно вийти на вулицю, бо навіть першокласники почнуть з мене насміхатися. І що тоді робити? Дивитися тєлік? Жодного толку, бо баскетбол дивлюсь не тому, що спортом цікавлюсь. Спортом цікавитися — повна дурня. Баскетбол дивлюсь для того, щоб зробити так само або ще краще. Щоби знати, як треба грати, щоби було круто. Щоби піти потім у двір і годинами відпрацьовувати якій-небудь кидок. А цього разу йти у двір сильного бажання немає.

MTV дивишся теж не тому, що музика цікавить. Музика — теж актуально, але набагато важливіше те, що стоїть за нею, — які там лахи, як круто хтось ходить, яку міну можна скорчити, коли діваху кадриш, та ще багато важливих у житті речей. Але з цим теж, мабуть, треба пригальмувати.

Якщо почнуть ходити чутки, що я дістав по голові, бо до дівки чіплявся, може дізнатися Моніка, і що вона подумає? Якщо побили, значить є за що, нема про що запитувати. Тут усе зрозуміло і ясно.

Життя — повний дебілізм: дає по зубах і не дивиться, тому чи ні, хто тут винуватий, зробив ти щось чи ні. Який сенс тоді самому бути правильним? Я в цілому нікому нічого поганого не роблю. Якщо хтось лізе до мене, ставлю його на місце. Звичайно, якщо це не про випадок у мєнтурі, де тебе за яйця мацають. Я справедливий, мов якийсь Робін Гуд. Подобається він мені. Кожного разу, як показували по ящику фільм про нього, я на селі робив з ліщини лук і стріляв через дах стодоли.

Правду кажучи, було пару спроб щось поцупити, але це дурниці — цигарки у Польщі та ровер, що лежав без діла. Тут усе зрозуміло, бо пару дрібних крадіжок — природно для кожної нормальної людини. Щоб спробувати і знати, як почуваєшся. Людина має не тільки посадити дерево, збудувати будинок і виховати дитину, нормальна людина має теж стирити ровер, підстрелити з лука кота та спалити яку-небудь халупу. Просто так, для забави, щоб подивитися, чи гарно палає. А ще кажуть, що кожна нормальна людина колись думала про самогубство. Я ще не думав, втім, здається, буде нагода.

Іноді я теж ходжу в церкву. Тихо йду туди, але так здається, що все не має сенсу і зв’язку. Тобто нікого не цікавить, добрий ти чи поганий, чи такий, як усі, ходиш ти до церкви чи ні. Бо каратист є каратистом, і Бог тобі не допоможе, якщо той підходить до тебе, дає руку і лупить своєю башкою просто тобі в ніс. Тому що він вважає, що ти чіпаєш його дівку і хтось йому наговорив чогось. А ти сидиш в кущах і не