Читати книгу - "Успішні виступи на TED"

Плавчиня Даяна Наєд 2011-го розповіла спільноті TED, як намагалася зробити те, що досі не вдалося жодній людині: проплисти від Куби до Флориди. За три спроби вона вперто долала по 50 кілометрів без відпочинку, хоробро зустрічаючи небезпечні течії та мало не смертельні укуси медуз, але так і не досягла мети. Наприкінці промови Даяна збурила аудиторію такими словами:

«Океан усе ще на місці. Моя надія все ще жива. Я не хочу бути навіженою, яка роками бачить лише спроби і поразки, спроби і поразки... Я можу доплисти від Куби до Флориди. І я допливу».

І вона дотримала слова. За два роки Даяна повернулася на цю сцену, щоб розповісти про шістдесятирічну жінку, яка нарешті змогла досягти своєї мети.

Перед тим як щось обіцяти, треба все добре зважити. Інакше можна втрапити в халепу, а в майбутньому взагалі втратити довіру. Але якщо ви таки запалилися думкою втілити вашу ідею в життя, то варто ризикнути.

Чи можете ви запропонувати своїм слухачам натхненне бачення майбутнього, щоб вони у нього повірили? Так роблять багато мовців. Покійна Рита Пірсон, яка завітала на TED із чудовою промовою про те, що треба будувати справжні стосунки між вчителями і дітьми, закінчила промову словами:

«Викладання і навчання мають приносити задоволення. Уявіть, яким чудовим був би світ, якби діти не боялися ризикувати, думати і мали захисника. Кожна дитина заслуговує на захисника — дорослу людину, яка ніколи її не покине, яка розуміє важливість стосунків і робить усе, щоб вони стали кращими. Чи важко це? Ще б пак! Але не неможливо. Ми здатні це зробити. Ми — педагоги, і ми народжені, щоб змінювати світ. Дякую».

Рита померла за кілька місяців після виступу, але її заклик досі лунає. Ось який зворушливий відгук написала вчителька Кітті Бойнотт: «Я не була з нею знайома. Я навіть не знала про її існування до тієї миті, як почула цей виступ. Але її слова зачепили мене й нагадали, чому я працюю вчителькою вже тридцять років».

Іноді спікери вдало переосмислюють тему своєї промови. Психотерапевт Естер Перель закликала до нового — чеснішого підходу до подружньої невірності, який включає можливість прощення. Вона закінчила свій виступ так:

«Я неоднозначно ставлюся до подружньої невірності: з одного боку, це біль і зрада, з іншого — розвиток і самопізнання. Кожен із подружжя сприймає невірність по-своєму. Тому коли пари, дізнавшись про зраду, приходять до мене, я їм часто кажу: “Сьогодні на Заході два чи три романи або шлюби — це норма, а в декого вони будуть з однією і тією самою людиною. Ваш перший шлюб не вдався. Хочете створити другий разом?”»

А ось Аманда Палмер, яка закликала музичну індустрію переосмислити бізнесову модель, завершила так:

«Здається, компанії не тим переймаються. Замість того щоб питати: “Як змусити людей платити за музику?”, варто подумати: “ Як дозволити людям платити за музику?”»

В обох випадках несподіване запитання несе у собі приємне прозріння і викликає бурхливі оплески.

Якщо промова має ретельно продуману наскрізну тему, то фінал можна вдало пов’язати зі вступом. Стівен Джонсон почав свій виступ із розповіді про британські кав’ярні XVIІ століття. Вони були місцем зустрічі інтелектуалів, які надихали одне одного своїми ідеями. Наприкінці він розповів цікаву історію про винайдення GPS, розглянувши кожен крок народження ідеї. А насамкінець він припустив, що цього тижня чи не кожен із присутніх у залі користувався GPS, щоб зробити елементарну річ... наприклад, знайти найближчу кав’ярню. Ідеальне коло оповіді замкнулося. Глядачі були вражені — і нагородили Стівена Джонсона схвальними оплесками.

Якщо люди перейнялися промовою, то незабутнє враження може справити поетичне піднесення у фіналі. Не варто цим прийомом надуживати, але, коли ви все зробите правильно, виступ отримає прекрасне завершення. Ось фінал промови про вразливість, виголошеної Брене Браун.

«Ось що я зрозуміла: дайте вас побачити, зазирнути вам у душу з усіма її слабкостями. Любіть — щиро, від усього серця, навіть якщо нема жодних гарантій... Не бійтеся висловити вдячність і радість, навіть коли вам страшно, коли ви сумніваєтеся: “Хіба можна так палко любити? Так вірити? До нестями...” Вмійте зупинитися і сказати: “Я вдячний за цю вразливість, адже вона означає, що я справді живий”. І останнє й, напевно, найважливіше: вірте у свою повноцінність. Адже якщо ми живемо із думкою “я — повноцінна особистість”, то перестаємо волати і починаємо слухати. Ми стаємо добрішими й ніжнішими до інших. Ми стаємо добрішими й ніжнішими до себе. Це все. Дякую».

Правозахисник Браян Стівенсон завершив свою блискучу промову про несправедливість в американських в’язницях так:

«Я прийшов сюди, бо вірю: більшість з вас розуміє, що шлях Всесвіту не прямий — він завжди хилиться в бік правосуддя. Що ми не можемо називатися повноцінними людьми, поки залишаємося байдужими до людських прав і гідності. Що існування кожного з нас — частина існування людства. Що технології, дизайн, розваги і творчість у нашій свідомості мають бути невіддільними від людяності, співчуття і справедливості. І тим, хто поділяє цю думку, я хочу сказати: “Не відволікайся від мети. Тримайся”».

Повторюю: не варто цим прийомом надуживати. Метод працює, тільки якщо вже закладено міцний підмурівок і аудиторія готова до емоційного відгуку. І якщо ви вловите момент, ефект буде приголомшливим.

Хоч би яку кінцівку ви обрали, добре все сплануйте. Кілька вишуканих речень і просте «дякую» — найкраще завершення гідної промови.

Усі спікери переймаються, який одяг справить на глядачів найкраще враження. І, мабуть,у цьому