Читати книгу - "За браком доказів"

Вранці, приходячи в офіс, я завжди тішився, що побачу Сюнне, а тепер лиш сумно констатував або її відсутність на роботі, або факт, що від колишньої Сюнне залишилася хіба тінь. Її депресія заражала мене. Я пригадав наше новосілля в конторі, пригадав, якою радісною вона була, зустрічаючи на порозі гостей; пригадав, як несподівано солодко стерпло моє лоно, коли вона в танці притулилася до мене — тоді мені здавалося, що наші почування взаємні. А тепер вона наче відкидала мене, ігнорувала, мов якогось випадкового знайомого.

Калле Сміт-Нільсен сам обрав місце зустрічі. На відкритій терасі під інфрачервоними обігрівачами плив туманом блакитний тютюновий дим. Я зайшов досередини, з цікавістю роззирнувся — востаннє бував тут не одне десятиліття тому. Відвідувачі, здавалося, збирали рештки своїх сил, щоб перебратися сюди з Біржового Кафе, яке давно згорнуло свою діяльність. Старці мовчки сиділи тісним рядочком уздовж барної ляди, маючи собі за співрозмовників лише кухлі з пивом.

Калле — вишуканий чоловік з доглянутим довгим сивим волоссям — махнув мені від столика в кутку. Перед ним стояв кухоль з недопитим пивом і порожня чарка. Я відразу помітив посоловілий полиск в очах, він уже встиг захмеліти, і це було зле. Невдовзі Калле почне жалітися на долю, а потім впаде в агресивний стан. Зазвичай він просто ставав обтяжливо-п’яним, але іноді заходив надто далеко: жбурляв стільцями і напрошувався на бійку. Охорона закладу здебільшого не допускала до колотнечі й виставляла його за двері. Тоді він, заточуючись, брів додому, скандалив з дружиною, аж доки не засинав на канапі.

Калле Сміт Нільсен був алкоголіком, та водночас і психологом, дуже добрим психологом. Я часто посилав до нього своїх клієнтів, сеанси з ним давали переважно добрий результат. Калле допомагав усім, лише собі не вмів допомогти.

Я приніс нам пива.

— Радий тебе бачити, Мікаелю, — промовив він, піднімаючи кухоль, захланно відпив кілька ковтків і з насолодою зітхнув.

— Так, давно не бачилися, — кивнув я, лише пригубивши зі свого кухля.

Пиво було несподівано смачне, я вже й забув смак пива, не пам’ятаю й коли востаннє заходив у паб після роботи.

— Не думаю, що ти телефонував, лиш би посидіти зі мною, — сказав Калле. — Що цього разу? Клієнт бушує чи тебе самого врешті здолали власні демони?

Я засміявся.

— Спасибі, що хвилюєшся про мене, але зі своїми демонами я й сам впораюся.

— Так всі думають, доки грім не вдарить.

Мені не подобалося, куди хилить Калле.

— Ідеться не про мене. Мені лише потрібна фахова порада, але ж нікому ні слова! Я не називатиму імен, хоча не треба бути генієм, щоб здогадатися, про яку справу піде мова.

— Мій рот за сімома печатями! Ані слова не злетить з моїх уст! А ось в уста хай би щось влетіло.

— Тобто взяти тобі ще пива, перш ніж я почну?

— Мудрий ти чоловік, Мікаелю… Майже такий мудрий, як я!

Я взяв ще два кухлі, хоча свого ще й наполовину не випив. Калле мовчки слухав мою розповідь. Коли я закінчив, він зняв окуляри, потер очі й знову почепив окуляри.

— Зрозуміло, — мовив він. — Убивства в… Далгаймі, так? Жахлива історія… Скільки років жінці, ти казав?

— Двадцять сім.

— Гм, ясно… Зовсім молода… Не дитина, але й не цілком доросла. Люди тепер дорослішають не раніше тридцятки, ти це помітив?

— Ні.

Калле засміявся.

— Помітив би, якби сам мав дітей! Що тебе, власне, цікавить, Мікаелю?

— Втрата пам’яті. Вона каже, що нічого не пам’ятає від моменту, коли відчинила двері.

- І?..

— Ніколи не чув про таку форму. Ну, я розумію, коли люди нічого не пам’ятають з похмілля, часто таке чув від клієнтів. Іноді навіть так і було насправді.

— Звичне явище, — пробурмотів Калле ніби сам до себе, і я подумав, що в своїй пам’яті він також має достатньо чорних дір.

— Або втрата пам’яті через черепно-мозкову травму, — додав я.

Калле кивнув.

— Так-так… Найбільше випадків амнезії чи втрати пам’яті, як ти кажеш, через фізичні причини. Удар по голові, скажімо. Струс мозку чи й важчі травми. Амнезія після фізичної травми, зазвичай, обмежена певним часовим періодом.

Калле жадібно відпив пива.

— Іноді я замислювався, чи не зникають давні травми й неврози разом зі спогадами про них, але сумніваюся. Усяке лайно всмоктується до самого кісткового мозку і там живе довіку, — похмуро прорік він.

Я нахилився над столом, щоб він нікуди не відпливав і міг утримувати фокус на мені.

— А якщо відкинути похмілля чи фізичні пошкодження, можуть кілька годин просто так стертися з пам’яті?

— Можуть… після психологічно-травматичних переживань. Наскільки я пригадую, після Другої світової проводилися деякі дослідження. Блокування пам’яті було поширене насамперед серед солдатів, які перебували під затяжними артилерійськими обстрілами. Це називається гострою стресовою реакцією. Зазвичай пам’ять відновлюється, але безпам’ятство може тривати від кількох годин до кількох років. Якщо симптоми довго не зникають, такий стан змінює дефініцію на «посттравматичний стресовий розлад». Нормальна реакція на важкі психічні травми переважно протилежна: пацієнт ніяк не може позбутися споминів. Ситуація проживається знову й знову, повертаючись неконтрольованими флешбеками, імпульсивними спалахами. Спільним для обох варіантів — чи навала спогадів, чи зовсім їх нема — є те, що пацієнт у такі моменти емоційно дуже вразливий, з постійними або принаймні дуже частими нападами страху