Читати книгу - "Джек на Сході"

— Поплачте, хлопчику мій… — м’яко заспокоював ньюфаундленд. — Поплачте… Яка душа! Яка дивовижна душа, добродії…

Роберт і Лемох ще раз і ще раз відтягали лінійку. На третьому бісові, котрий загуркотів удалечінь, Полин-Бур’янов замислився.

— Лізьте удвох! І обережніше там.

Наступні піхотинці виявилися завбачливішими від попередніх, — хлопок лінійки пролунав вхолосту. Тепер кожен з друзів мав перед собою серйозного дорослого суперника. «Ррр-хо-хо!» — за відпрацьованою схемою Роберт вчепився у вухо найближчого біса. Свій меч він відкинув, вважаючи, що зуби надійніші. Другий біс кинувся на допомогу товаришеві і, впіймавши задні лапи Роберта, спробував відтягти його вбік. Якщо ви пам’ятаєте історію з Лукасом, то розумієте, що це було дуже нелегкою справою. Бідний Лемох підстрибував, як зайчик, лупив бісів кулачками і крізь сльози вмовляв піхотинців відпустити Роберта.

— Пішов геть, боягуз! — гиркнув на нього один з нападників.

— Я не боягуз! — спалахнув від сорому Лемох. — Я — пацифіст!

— Паци… хто? — зареготав біс.

— Фіст! — вперше в житті Лемох заричав. — Відпустіть мого друга або я за себе не відповідаю!

— Заткнися, фітюлько!

— Ах, так! — небіж суперагента підхопив кинутий Грейсвандир і щосили тріснув найближчого біса по коліну.

Біс репетував дурним голосом і звалився вниз. Роберт нарешті виплюнув зжоване вухо другого супротивника, і той з ганьбою втік. Сп’янілі від перемоги двоє друзів прогорланили бойовий клич і, на величезний подив бісів, самі кинулися на ворога! Роберт був схожий на білу блискавку, він біснувався, вертівся, як дриль, кусав праворуч і ліворуч. Лемох махав в усі сторони недогризком синього олівця і без утоми волав різні бойові заклики всіх часів і народів: «Англія і Ланкастер!», «К зброє рицеже!», «Саринь на кичку!», «Но пасаран!», «Банзай!» і розгонисте російське «Ура-а!»

Авжеж, якби біси не були так виснажені, двох юних зайдиголів скрутили б за мить. Проте армія Полин-Бур’янова перебувала у надзвичайно подавленому стані, тому Роберт і Лемох навіть повоювали хвилини зо три, поки їх нарешті не пов’язали.

Залишки пластилінової армії, банка з порцеляновими лицарями і полонені Лемох з Робертом знаходилися на кухні. Біси затягли усіх на кухонний стіл, що впритул підступав до газової плити, й урочисто розсілися навколо. Один з амбалів притяг молоток для відбивних, інший запалив сірник і включив газ. Порцелянові лицарі висували найрізноманітніші припущення, але істину знав лише Сем.

— Буде страта. Цікаво, з кого почнуть?

Жлоб Полин-Бур’янов став на сірникову коробку і, прокашлявшися, почав промову. Як завжди, володар був проникливий і переконливий.

— О мій великий народ! Мій бідний, але гордий, нещасний, та величний, гнаний і прекрасний народ! Ми перемогли! Нас втягли в брудну війну. Нас хотіли ввергнути в безодню рабства й безчестя. Проте нам вдалося згуртуватися й сказати своє тверде «ні!» всім підступам ворога. Нам було важко. Ми терпіли біль і негоду, ми гинули заради високої і світлої мети. Ми несли світові джерело світла, взаєморозуміння й солідарності. За що на нас спустили зграю цих скажених псів? За що загинули кращі сини нашого народу? (Навіть найбільш втомлені й побиті біси піднімали голови, слухаючи слова володаря.) Діти мої! Ми перемогли! Ми не могли не перемогти, тому що майбутнє за нами, й усі, хто не розуміють цього, гнитимуть на смітнику історії! (Біси запосміхалися — хоч якась розрада.) Але в наших рядах виявилися ті, кому з нами не по дорозі. Ці зрадники плазували перед нашим класовим ворогом! Хто ж вони? (Біси тихо забурчали.) Ми знаємо їх! Колишній суперагент був наділений нашою довірою і носив наші нагороди — він виявився лукавим лицеміром і підступним зрадником! Його племінник — яблуко від яблуні! Ми всі любили цього малюка, піклувалися про нього, намагалися пригостити, пригорнути, приголубити… І що ж? Він став таким же безчесним зрадником, як і його дядько! (Ревіння обурених бісів.) Яке покарання ми виберемо для них? Тільки смерть! (Тепер біси радісно завили.) Смерть зрадникам, дегенератам і злочинцям!

Полин-Бур’янов зійшов з коробки. Мова стомила володаря.

— Так, поки не забув. Сем зачекає, спочатку стратити його небожа. Ну, й щеня заразом. Мабуть…

Під барабанний дріб, грізний і урочистий, двоє амбалів вивели Роберта й Лемоха. Утім, «вивели» — не зовсім точне слово. Маленький фокстер’єр був так закутаний пластиліном, що його довелося нести, а бісеня стусанами гнали вперед. Третій амбал надяг червону маску і з загрозливим видом вигравав кухонним молотком.

— Ні! — запекло завив Сем, б’ючи кулаками по стінці прозорої в’язниці. — Що ви робите, вбивці!

— Ви не насмілитесь їх торкнутися! Це ж діти! — дружно заричали лицарі.

І хоча закрита банка глушила хвилю обурення, Полин-Бур’янов мимоволі зіщулився, уявивши, що було б, якби бранці вирвалися на волю. Та за мить він вже отямився і, звернувшись до юних героїв, з погордою запитав:

— Ваше останнє слово й останнє бажання?

— Ваша величносте, — тихо прогарчало щеня, — якщо мені призначено загинути, я вмру без стогонів і скарг, ні на мить не зганьбивши шляхетних ідеалів лицарства! — очі Роберта спалахнули зеленим вогнем. — У переможного ворога я нічого не прошу для себе! Але якщо у вас є хоч крапля співчуття, то помилуйте мого друга…

— Ні! — зарозуміло обірвав володар. — Прохання відхиляється. Тепер ти.

— Я? Я тільки… — зам’явся Лемох. — Я, напевно, не знаю, що сказати… Але якщо в мене є останнє бажання, то я хотів би… заспівати!

— Заспівати? — уточнив Полин-Бур’янов.

— Так! — зважився Лемох. — Одну маленьку пісню.

— Ну, заспівай… — знизав плечима володар. — Кат з тобою! Не можемо ж ми відмовити в такій безневинній дрібниці.

Лемох відкашлявся і виліз на сірникову