Читати книгу - "Таємниця індіанського острова"

б із того, що з дитинства мені притаманна непозбутна романтична уява. Ще хлопчиськом я пожадливо читав найрізноманітніші пригодницькі романи, морські оповідання, в яких важливі документи закорковувалися в пляшки й звірялися на волю морських хвиль. І дотепер романтика такої пляшки зберегла для мене свою чарівність. Один шанс зі ста, що моя сповідь, яку я зараз напишу, укладу до пляшки й викину в море, стане здобутком людей і кине світло на досі не розкриту (чи, може, я лещу собі?) таємницю десяти смертей.

Та романтична уява була аж не єдиною чудною рисою мого характеру. Я відчував справді садистську насолоду, коли споглядав або спричинював смерть. Згадую свої досліди над осами й різними садовими шкідниками… З раннього віку пізнав я жагучу пристрасть до вбивства. Та одночасно, і начебто всупереч цьому, мені властива була й цілком протилежна риса — настійне почуття справедливості. Мені гидко було від самої думки, що. хто б не був — чи то людська істота, чи тварюка, — може безневинно страждати, ба навіть загинути від моїх рук. Я завше гостро відчував потребу справедливості.

Такий склад характеру неминуче — це може пояснити будь-який психолог — мусив вплинути на вибір мною професії. Я став юристом, і це вдовольнило майже всі мої інстинкти.

Злочин і кара — ця одвічна проблема полонила мою уяву. Яз незвичайним захопленням читав усілякі детективні романи, Оповідання, а іноді й сам, так би мовити для розваги, вигадував найхитромудріші способи вбивства.

Коли внаслідок успішного просування по службі я став головувати в суді, саме отой другий із зазначених мною інстинктів одержав широку можливість розквіту. Спостерігати злочинця, котрий безпорадно корчиться на лаві підсудних і люто страждає, очікуючи покарання, що, мов лиха доля, неминуче насувається на нього, — о, це правило для мене за найвищу насолоду! Причому, зауважте, я зовсім не відчував радості, коли це була невинна людина. У кількох випадках я припиняв слухати справу, коли переконувався в цілковитій невинності підсудного; присяжним я при цьому доводив, що відсутній склад злочину. Але завдяки вмілим і справедливим діям нашої поліції більшість обвинувачених у вбивстві, що поставали передо мною, були таки винні.

Так було й з Едвардом Сетоном. Щоправда, на суді він тримався чудово, його манери справили на присяжних добре враження. Проте зібрані слідством докази, хоча й не мали ефектного вигляду, не залишали — а моє знання злочинців стверджувало це — щонайменшого сумніву в тому, що підсудний винен. Зловживши довір'ям літньої жінки, Сетон убив її.

У мене склалася репутація судді-вішателя, та це несправедливо. У своєму напутньому слові до присяжних я завше прагнув викладати тільки істину — сумлінно й неупереджено. Я лише намагався убезпечити присяжних від психологічного впливу закликів наших емоційних адвокатів. Я зосереджував увагу присяжних на фактичних доводах.

Однак протягом останніх років я став помічати в собі, нове прагнення — не тільки вершити правосуддя, а й бути його безпосереднім знаряддям.

Мені закортіло — ніде правди діти — самому вбити! Я це ототожнював із прагненням митця до самовираження. Я був — у всякому разі в думці — митцем злочину! Моя уява, що стримувалася суворими канонами моєї професії, потай набрала величезної сили. Я мусив (мусив!), мусив учинити вбивство! Більше того, йшлося не про якесь звичайне вбивство! Це мав бути фантастичний злочин — щось грандіозне, нечуване! На цьому позначилась, мабуть, схильність до незвичайного, що збереглася в мене з юних років. Я жадав чогось театрального, неймовірного! Я прагнув убивати… Так, я прагнув убивати… Але — як би то не здалося декому безглуздим — мене обмежувало й заважало природжене почуття справедливості. Невинний не повинен потерпіти!

Ця незвичайна ідея зародилася в моєму мозку під час випадкової бесіди з одним лікарем. Він зацікавив мене своїм зауваженням, що вбивцям, бува, щастить уникнути суду і залишитися безкарними. Як, приклад, він навів випадок з однією літньою жінкою, котра невдовзі перед тим померла.

Його пацієнтка мала двоє слуг — подружжя, котре сприяло її смерті: вони навмисно не дали їй прописаних ліків. Після смерті господині вони одержали згідно з заповітом кругленьку суму й уникли судового переслідування. Проте лікар не мав ніякого сумніву в їхній винності, хоч довести таку провину абсолютно неможливо. Він іще додав, що повсюдно траплялося й трапляється багато подібних фактів — випадків навмисного вбивства, які не підпадають під чинність закону.

Ця розмова з лікарем відкрила переді мною цілком несподівані перспективи. Я тут-таки надумав чинити правосуддя особисто, але не над одним злочинцем, а над багатьма.

Я пригадав дитячу лічилку про десятьох індійчат, Мені не було ще й двох років, коли мене глибоко зворушила доля цих індійчат, число яких невблаганно скорочувалось з кожним куплетом. Отже, я заходився потай розшукувати свої майбутні жертви… Не займатиму тут багато місця детальним описом, як це я здійснював. Я опрацював певний стиль бесіди, що її намагався проводити з якомога більшим числом людей, яких зустрічав, — і наслідки перевершили мої сподівання.

У лікарні, де я мав оперуватися, мене доручили турботам медичної сестри, заповзятої прихильниці товариства тверезості.

Намагаючись навернути мене до своєї віри, вона, не шкодуючи ні сил, ні часу, на прикладах із життя доводила мені шкідливість алкогольних напоїв. В одній лікарні, серед іншого оповідала вона мені, працював лікар, котрий, будучи добре-таки напідпитку, оперував жінку й відправив її на той світ. Я випитав у неї, вдаючи байдужість, про яку лікарню йдеться, і таким чином здобув необхідні мені дані про злочинця, доктора Армстронга, вбивцю через безвідповідальність.

Завдяки випадково почутій у клубі розмові двох підстаркуватих вояк натрапив я на слід генерала Макартура. Людина, яка щойно повернулася з берегів Амазонки, розкрила мені злочин Філіпа Ломбарда.

Історію пуританки Емілі Брент, її бідолашної служниці розповів мені на Майориці один із наших співвітчизників, надзвичайно обурений бездушністю старої діви. Ім'я Ентоні Марстона я вибрав у довгому реєстрі аналогічних злочинців. Його виняткова бездушність і нездатність відчувати хоча б найменшу відповідальність за передчасно обірване життя зробили його, як я був певний, небезпечним для суспільства типом, не вартим права на життя. Щодо колишнього інспектора Блора, то він цілком природно потрапив до моїх рук: я чув, як мої колеги жваво обговорювали справу Ландора. Я розцінив його вчинок як серйозне клятвопорушення. Адже поліцаї, як слуги закону, зобов'язані бути винятково чесними людьми: кожному їхньому слову вірять беззастережно вже в силу їхньої професії. І, нарешті, перетинаючи Атлантичний океан, якось засидівся допізна в салоні для курців з молодим красенем на ймення Х'юго Хемілтон. Він видавався засмученим