Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Не журися. її вже знайдено.

Вона сідає проти мене, перекидає ногу за ногу й задумливо дивиться мені у вічі,

— Тобі слід було б радіти розвиткові подій. Твої вороги один за одним виходять із гри. Отже, є чого радіти.

— Не зовсім. Димова треба було скомпрометувати, опублікувавши деякі секретні документи. Тоді б він спрямував свій гнів на Кралева і знищив би його. А вийшло так, що Димова ліквідовано, а Кралев залишається.

— Пусте. Кралев знищить тебе, і на цьому скінчиться вся історія. Ідеал тому й ідеал, що він недосяжний.

— Послухай, Франсуаз, твій ніжний реквієм мене дуже зворушує, але ця передчасна скорбота не повинна запаморочувати твого глузду. За умов, в яких я працюю, не можна зробити більше. Я майже ізольований, дію сам проти цілої зграї. Мене викрито, я під постійним наглядом. Я…

— Досить! — спиняє мене чорнявка. — Я чудово знаю умови.

— Важливо, кажу, що події в принципі розвиваються за нашим планом. Центр у його теперішньому складі на порозі остаточної ліквідації. Младенов очолить новий Центр, саме такий, якого ви бажаєте, Центр, який цілковито підкорятиметься вам.

— А чи не здається тобі, що, коли Младенов прибере владу до своїх рук, ти станеш йому непотрібний.

— Младенов абсолютно безпорадний і чудово розуміє, що таке для нього залишитися самому. Поки що він може вибирати собі помічника — мене або Кралева. Коли ж зостанеться один помічник — вибору не буде.

— Гаразд, — киває Франсуаз, — почекаємо, поки залишиться один помічник.

Вона запалює ще одну сигарету, випускаючи на мене густу цівку диму.

— Ти, звичайно, обстежив квартиру Димова. Що ж цікавого виявив?

— Нічого нового. На детальний обшук не мав часу.

— Не біда, це зроблять наші люди. А тепер докладно розкажи, про що говорили ці троє.

Хоч це запитання мені ставлять насамкінець розмови, я чекав на нього з самого початку й відповідно підготувався: перекажу всі почуті репліки, окрім тих, що стосуються операції «Незабудка». Щоправда, знаючи свої обов'язки, я згадую і про цю операцію однією невиразною фразою:

— … Йшлося також про якусь операцію, та я не встиг почути нічого конкретного, бо саме підійшли ті двоє…

Більшого сказати я не можу: мені боязко, що, довідавшись про подробиці операції шефи Франсуаз і Леконта можуть грубо втрутитися і звести нанівець мій план. Не треба під самий кінець створювати умови, за яких Кралев міг би вислизнути. В мене з цією людиною особисті рахунки.

На мій подив Франсуаз не виявляє особливої зацікавленості щодо згаданої операції.

— Гаразд, — протягло каже вона. — Побачимо, що буде далі.

Я швидко викладаю їй план своїх наступних дій. Франсуаз киває головою або висловлює короткі зауваження. Коли я закінчую, вона знову пронизує мене гострим, допитливим поглядом.

— Добре. І запам'ятай, що я тобі сказала: провалишся — знай, що ти зовсім сам. Апелюватимеш до нас — зробиш собі ще гірше.

Вона гасить сигарету й підводиться.

— Буде конче потрібно — дзвони. Я вдома до обіду. Повернуся після сьомої вечора, це на випадок, якщо знадоблюсь по роботі.

— Ти мені потрібна, — шепочу я, також підводячись. — Конче потрібна.

І обіймаю її плечі в шовковому пеньюарі. Вона відводить мою руку, стурбовано поглядаючи на годинника.

— Власне, я могла б якусь часину порозважатися з тобою, але ти не заслуговуєш цього через твої численні зв'язки з жінками. Та не можу нічого вдіяти з собою — мені до серця початківці.

Мені теж до серця такі ніжні жіночки. Тому я ще міцніше пригортаю її, ледь не забуваючи, що нашій братії заборонено лишатися на самоті навіть у ліжку. Можливо, тому Франсуаз ніколи не промовляє ніжних слів, бо впевнена, що й у такий час десь поблизу крутиться магнітофон, готовий увічнити блаженну мить. «Мить, зупинися!» — як вигукнув Фауст чи хтось інший.

________

Коли за тобою женуться по п'ятах, логічно прагнути якнайшвидше втекти. Але іноді куди простіше підійти до свого переслідувача й сказати: «Добридень, як ваші справи?»

Саме так сталося зі мною. Після того, як учора ввечері мене спіймали на гарячому, переслідували і потім викрали мою машину — я о десятій годині ранку знову йду в Центр, дзвоню, нахабно проминаю Ворона, який відчинив двері й дивиться на мене, заціпенівши від подиву, і спокійно прямую до своєї кімнати. Кидаю на стіл купу свіжих, щойно з друкарні, журналів, сідаю на стільця й задираю ноги на стіл, як це роблять найшляхетніші американці. Трохи згодом до кімнати входить Младенов. Звістка про вбивство Димова, очевидно, вже дійшла до Центру, бо кощавий Младенов набундючився й походжає, як справжній шеф. Він докірливо дивиться на мої ноги, та оскільки я не збираюся міняти пози, запитує:

— Емілю, я гадаю, ти все зрозумів: твоє подальше перебування в Центрі небажане.

— Я бачу, тебе вже призначили шефом, — відповідаю я, не лякаючись його поважного вигляду.

— Схоже на це. Сьогодні вранці відбулися розмови з відповідальними особами, й керівництво Центром доручено мені. Опріч того, мені нагадали, що треба негайно усунути з Центру тебе. Мушу тобі сказати, що одна особа, — старий робить наголос на слові «одна», — навіть образливо натякала, буцімто я був під твоїм впливом. Це тим паче вимагає, щоб ти якнайшвидше покинув Центр.

Мені треба було б відповісти йому: «Я забезпечив тебе чудовою спадщиною й шефським місцем, а тепер ти відвертаєшся від мене. Зачекай-но, друже, так не роблять». Але я не дитина, до того ж не можна сказати всього, що думаєш, у кімнаті, де підслуховують. Тому у відповідь лише бурмочу:

— Потрібен мені ваш Центр! Приніс оце примірники нового номера — так домовлялись. Про все інше не турбуйся — вважай, що ми з тобою не знайомі.

Младенов намагається висловити якийсь удаваний протест, але обачливість бере гору, і він сухо промовляє:

— Так буде краще. До речі, якщо не поспішаєш, зачекай хвилин десять. З тобою хоче говорити Кралев.

Новий шеф киває мені й виходить. Цього разу він ще більше набундючений, бо з його плечей спав тягар неприємної дружби.

«А чому б не зачекати, — кажу сам собі. — Ніколи не можеш знати, чим закінчиться розмова».

Кралев, напевно, десь надворі. Однак він не примушує себе чекати і вже через кілька хвилин вривається до кімнати і вклякає перед моїм столом, загрозливо склавши на грудях руки. Його чорні очиці палають гнівом, пасмо рідкого масного волосся спадає на чоло. Цей загрозливий вигляд не лякає мене — іншого я й не сподівався. Більш несподівана його репліка: