Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

У писарів теж блищали морди, від санітарів віяло блаженством, а поруч цієї Божої благодаті лежали неприбрані рештки останніх боїв: розкидані обойми, порожні бляшанки з-під консервів, клапті російських і німецьких мундирів, частини розбитих возів, закривавлені довгі смуги марлевих пов’язок і вата.

В старій сосні біля колишнього вокзалу, від якого залишилася тільки купа руїн, застрягла невибухла граната. Всюди валялися осколки снарядів, а десь поблизу, очевидно, були солдатські могили, бо страшенно відгонило трупним смородом.

Оскільки тут проходили і розташовувалися табором війська, повсюди було видно купки людських екскрементів міжнародного походження — представників усіх народів Австрії, Німеччини і Росії. Екскременти солдатів всіх національностей і віросповідань лежали поруч або мирно нашаровувалися одне на одне без жодних суперечок та бійок.

Напівзруйнована водонапірна вежа, дерев’яна будка залізничного сторожа і взагалі все, що мало якісь стіни, було продірявлене кулями, як решето.

Враження від радостей війни доповнювалося стовпами диму, що підіймався над пагорбами, немовби там горіло ціле село або здійснювались великі воєнні операції. А насправді там палили холерні і дезинтерійні бараки, на радість панам, які брали участь в обладнанні цього лазарету під протекторатом ерцгерцоґині Марії і при цьому крали і напихали собі кишені, виставляючи фальшиві рахунки за побудову неіснуючих холерних і дезинтерійних бараків.

Тепер одна група бараків віддувалася за всі інші, а в смороді палаючих сінників підносилося до неба все злодійство великокняжого протекторату.

За вокзалом на скелі німці з райху встигли поставити пам’ятник полеглим бранденбуржцям з написом: «Den Helden von Lupkapaß»[132] з великим німецьким одноголовим орлом, вилитим з бронзи, причому на п’єдесталі було ясно зазначено, що цей орел зроблений з російських гармат, здобутих при звільненні Карпат німецькими полками.

В такій дивній і ще не зовсім звичайній атмосфері батальйон відпочивав по обіді у вагонах, а капітан Заґнер з батальйонним ад’ютантом все ще не могли домовитися за допомогою шифрованих телеграм з базою бригади, куди далі має прямувати батальйон. Депеші були настільки туманні, що з них можна було вирішити, нібито ешелонові зовсім не належало їхати на Лупківський перевал, а треба було рухатись зовсім в іншому напрямі від Нового Міста під Шіатором, бо в телеграмах згадувалися міста Чоп, Унґвар[133], Кіш-Березна, Ужок{51}.

За 10 хвилин виявилося, що там у бригаді штабний офіцер — якийсь бовдур: надсилає шифроване запитання, чи це говорить 8 маршбатальйон 75 полку (військовий шифр 3). Бригадного бовдура дуже здивувала відповідь, що йдеться про сьомий маршовий батальйон 91-полку, який запитує, хто дав наказ їхати через Мукачів по воєнній залізниці на Стрий тоді, як їхній маршрут через Лупківський перевал на Сянок до Галичини.

Бовдур страшенно дивується, що йому телеграфують з Лупківського перевалу, і посилає шифровку: «Маршрут не змінений, на Лупківський перевал — Сянок, до дальших наказів».

Після повернення капітана Заґнера в штабному вагоні розгортаються дебати про наявне безладдя і чути певні натяки, мовляв, коли б не було німців з райху, уся східна військова група була б як без голови.

Поручник Дуб намагається захистити безладдя австрійського штабу і патякає про те, що ця територія була спустошена недавніми боями і залізничну колію не можна було привести до належного порядку.

Всі офіцери дивляться на нього співчутливо, немовби хочуть сказати: «Цей пан не винен, що він такий придуркуватий». Не зустрівши заперечень, поручник Дуб розбазікався про надзвичайне враження, яке на нього справила ця зруйнована війною країна. Це, мовляв, свідчить про силу залізного кулака нашої армії. Йому знову ніхто не відповів, і він повторив: «Так, немає жодного сумніву: росіяни тут відступали в цілковитій паніці».

Капітан Заґнер вирішує, що коли вони сидітимуть в окопах і ситуація буде найбільш небезпечною, він при першій нагоді пошле поручника Дуба як офіцера-розвідника за дротяні перешкоди для рекогносцировки ворожих позицій і, виглядаючи разом з надпоручником Лукашем з вікна вагона, пошепки каже йому:

— І понаносив дідько сюди на нашу голову всяку цивільну шваль. Чим більший інтеліґент, тим більша скотина.

Здається, поручник Дуб ніколи не замовкне. Він розповідає офіцерам все, що читав у газетах про карпатські бої і про боротьбу за карпатські перевали під час австрійсько-німецького наступу на Сяні{52}.

Оповідає про це так, немов він не тільки брав участь у тих боях, але навіть особисто керував усіма операціями.

Особливо мерзотно звучать його речення приблизно такого змісту:

— Потім ми пішли на Буковське, щоб закріпити за собою лінію Буковське — Динів, підтримуючи зв’язок з бардіївською групою біля Великої Полянки, де ми розбили ворожу самарську дивізію.

Надпоручник Лукаш вже не міг витримати і зауважив на адресу поручника Дуба:

— Про що ти, мабуть, говорив ще перед війною зі своїм окружним старостою.

Поручник Дуб вороже зиркнув на надпоручника Лукаша і вийшов з вагона.

Військовий ешелон стояв на насипі, а в долині за кілька метрів під укосом лежали різні предмети, кинуті відступаючими російськими солдатами, які, очевидно, бігли цим ровом. Тут валялися заржавілі чайники, якісь горщики, патронташі, і всуміш з ними лежали сувої кільчастого дроту і закривавлені смужки марлевих бинтів і вата. В одному місці над ровом стояла група солдатів, і поручник Дуб одразу ж помітив серед них Швейка, який щось розповідав.

Він пішов туди.

— Що тут сталося? — почувся суворий голос поручника Дуба, який зупинився прямо перед Швейком.

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, — відповів Швейк за всіх, — ми дивимося.

— А куди ж ви дивитесь? — розкричався поручник Дуб.

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, ми дивимося вниз, у рів.

— А хто вам дозволив?

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, це бажання нашого пана полковника Шредера з Брука. Коли ми від’їздили на фронт, він у своїй прощальній промові сказав, щоб ми, коли будемо проходити місця бойовищ, звертали увагу на те, як розгортався бій, щоб мати якусь користь для себе. І ось тут, пане лейтенанте, у цьому кюветі, ми бачимо, скільки речей доводиться кидати воякові, коли він на п’яти плює. Ми бачимо, мельдую послушно, пане лейтенанте, як це нерозумно, коли солдат тягне за собою всілякі непотрібні причандали. Це його тільки зайво обтяжує, і він передчасно втомлюється. Коли він тягне на собі такий тягар, йому важко воювати.

У поручника Дуба раптово зблиснула надія, що ось нарешті він зможе спровадити Швейка під воєнно-польовий суд за антимілітаристичну, протидержавну пропаганду, і тому швидко спитав:

— Отже, ви гадаєте, що солдат повинен кидати патрони або багнети, щоб вони валялися десь у вирві, як онде там?

— О, ні, аж ніяк, мельдую послушно,