Читати книгу - "Північна Одіссея"

Надвечір він ішов за течією молочно-білого від вапна струмка, що протікав серед рідкого очерету. Схопивши очеретину біля самого кореня, він вирвав щось схоже на молоду цибулину, не більшу від цвяха. Вона була м'яка і так захрустіла на зубах, що, певно, мусила смакувати добре. Але волокна виявилися жорсткими, просякнутими водою, як болотяні ягоди, і з них не було ніякої поживи. Він скинув свій мішок і рачки поповз у зарості очерету, хрумкаючи, мов жуйна тварина.

Він дуже стомився, і йому часто хотілося перепочити — лягти на землю та заснути; але щось тягнуло його вперед — не так бажання дійти до країни малих паличок, як голод. Він шукав жаб в озерах, копав нігтями землю, сподіваючись знайти хробаків — хоч і знав, що ні жаби, ні хробаки не живуть тут, на далекій Півночі.

Він марно заглядав у кожну калюжу і зрештою, коли вже звечоріло, побачив у одній такій калюжі самотню рибинку завбільшки з пічкура. Він занурив у воду праву руку аж по плече, та риба вислизнула. Він почав ловити її обома руками і розбурхав мул на дні. Розхвилювавшись, упав у воду і вимок до пояса. Тепер він так скаламутив воду, що риби й зовсім не було видно, і довелося чекати, поки мул осяде на дно.

Потім знову заходився ловити — поки вода знову не скаламутилася. Та чекати він не міг. Відв'язав жерстяне цеберко і почав вибирати воду. Спершу він черпав із шаленим завзяттям, облився і виливав воду так близько від себе, що вона знову стікала в калюжу. Потім почав черпати обережно, намагаючись бути спокійним, хоч серце в нього калатало і руки тремтіли. За півгодини калюжа була вичерпана майже до дна, води лишилося зі склянку, не більше. А риби не було. Він побачив непомітну розколину між камінням, крізь яку риба прослизнула до сусідньої, більшої калюжі — такої великої, що її не можна було б вичерпати і за добу. Якби знав про цю розколину, він би одразу затулив її каменем і спіймав рибу.

Подумавши про це, у розпачі кинувся на мокру землю. Спочатку він плакав тихо, потім заридав уголос, озиваючись до безжальної пустки довкола; і ще довго здригався у плачі без сліз.

Він розпалив вогнище і зігрівся, випивши багато окропу, а потім умостився на кам'янистому виступі, як минулої ночі. Перед сном перевірив, чи не намокли сірники, і завів годинника. Ковдри були вогкі й холодні. Ногу судомив біль.

Та він відчував лише голод — і в тривожному сні марив про бенкети та святкові столи, повні їжі..

Він прокинувся, змерзлий і кволий. Сонця не було. Сірі барви землі й неба зробилися темнішими та глибшими. Налітав різкий вітер, і перший сніг побілив пагорби. Повітря ніби загусло і побіліло, поки він розпалював вогонь і кип'ятив воду. Це пішов мокрий сніг, радше схожий на дощ, сніжинки були великі та просочені водою. Спершу вони танули, ледве торкнувшись землі, але сніг усе йшов, укриваючи землю, і зрештою намочив мох у вогнищі, і вогонь погас.

Це було для нього знаком, що треба знову спакувати мішок і плентатися вперед, невідомо куди. Він уже не думав ані про країну малих паличок, а ні про Білла, ні про схованку під перевернутим каное біля річки Діз. Ним володіло одне бажання — їсти. Він божеволів од голоду. Не зважав, куди йде — аби тільки по рівній місцині. Він навпомацки шукав під мокрим снігом водянисті болотяні ягоди, навмання висмикував із корінням стеблини очерету. Та все це не мало смаку і не давало поживи. Він знайшов якусь траву, кислу на смак, і з'їв її всю, скільки знайшов, та цього було дуже мало, бо трава стелилася по землі, і її було важко знайти під снігом завтовшки у кілька дюймів.

Цієї ночі в нього не було ні вогню, ні гарячої води, і він заповз під ковдру й заснув тривожним од голоду сном. Сніг обернувся на мокрий дощ. Він багато разів прокидався, відчуваючи, що дощ мочить йому лице. Настав день — сірий день без сонця. Дощ перестав. Гостре відчуття голоду вщухло. Тепер він уже не жадав їжі. Лишився тільки тупий біль і важкість у шлунку, та це його не надто бентежило. Він трохи оговтався і знову міг думати про країну малих паличок та схованку біля річки Діз.

Він розірвав рештки однієї ковдри на клапті й обмотав скривавлені ноги. Потім перев'язав поранену ногу і приготувався до денного переходу. Взявшись за торбину, довго роздумував над мішечком з оленячої шкіри, та зрештою забрав і його.

Сніг розтанув під дощем, і тільки вершини пагорбів лишалися білими. Визирнуло сонце, і йому вдалося визначити сторони світу, хоча тепер він знав, що збився з дороги. Мабуть, блукаючи останніми днями, він зайшов надто далеко вліво. Тепер він звернув праворуч, аби повернутися на вірний шлях.

Муки голоду вже не так дошкуляли, та він відчував, що слабшає. Йому доводилося часто зупинятись і відпочивати, збираючи болотяні ягоди та цибулини очерету. Язик набряк і став шерхлим, наче вкритий щетиною, і в роті було гірко. І ще його дуже непокоїло серце. Варто йому було пройти кілька хвилин, і воно починало безжально калатати, а потім наче підстрибувало вгору і тріпотіло у болісній судомі, і він відчував задуху та млість.

Опівдні він побачив двох пічкурів у великій калюжі. Вичерпати воду було неможливо, але тепер він був спокійнішим і примудрився зловити їх жерстяним цеберком. Риби були завбільшки з мізинець, але йому не дуже хотілось їсти. Тупий біль у шлунку все слабшав, ставав приглушеним, наче шлунок дрімав. Він з'їв рибок сирими і розжовував їх дуже старанно, але то було тільки розумове зусилля. Йому не хотілось їсти, але він знав, що це потрібно для того, щоб вижити.

Увечері він зловив іще трьох пічкурів, двох з'їв, а третього лишив на сніданок. Сонце висушило кущики моху, що траплялися подекуди, і тепер він міг зігрітися, випивши гарячої води. Того дня він пройшов не більше десяти миль; а наступного, ідучи тільки тоді, коли дозволяло серце, — не більше п'яти. Але тепер шлунок анітрохи не дошкуляв йому — наче заснув. Місцина була йому незнайома, тут частіше траплялися карибу, та й вовки також. Їхнє виття часто долинало з глибини пустелі, а якось троє вовків промайнули перед ним, перебігаючи стежку.

Минула ще одна ніч;