Читати книгу - "Андріївський узвіз"

в таборі, і тут ні на кого не можна розраховувати. Лише тоді можливі винятки й приємні несподіванки. Тільки тоді мінус на мінус дає нам плюс. Це реальність. Це місце зустрічі фізики з метафізикою. А до того, як вони зустрінуться, не вимагай від картоплі смаку яблука. Яблуко — це вже завершений продукт Творіння. А картопля — матеріал. І так само з релігією. Що таке Бог? Для всіх картопляних виробів Бог — це щось тепле й затишне. Як нора для миші. Захист від погоди. Схованка, де можна, посмоктуючи лапу, перекуняти зимову смерть. От вони і продовбали собі всі ці лазики, сходинки, забобончики та ритуали. Щоб затулитися від Джерела Сили. Тут — добро, кажуть вони мені, а там — зло. Встроміть, кажу я їм, і те, і те, в свою норку. Бо той, кому дано бачити, знає: добро і зло, свято і піст, навіть, життя і смерть — це як два ока одного Обличчя. И для тих, хто живе з таким знанням, не потрібні ряси та хусточки. Це про них сказано, що не людина для посту, а піст для людини.

Закінчивши монолог, художник розпрямляє бороду і усміхається. Так, наче він сидить на маківці гори у позі лотоса. Але чоловік, як не видивляється, ніде не бачить гори. Зате він бачить, що його друг ледве чмихає дном ставка на своєму допотопному батискафі. Всі його шлюзи задраєні, ілюмінатори затягло мулом, двигун ось-ось заглохне. Запаси кисню — на нулі. Художник боїться, що варто йому піднятися на поверхню, як вороги запеленгують його. Варто йому зробити шпарину, і туди полине болотяна твань.

Але що означає цей образ? Те, зокрема, що друг-художник нічим йому не допоможе. Бо йому самому потрібна поміч. Не виключено, що й ніякої Вотилівки не існує. Він цілком міг її вигадати. А, точніше, не міг не. На те він і митець. Він весь не тут, а там, де ширяє його думка. Тому він і не помічає, що сморід і чад від плити заклубочили весь підвал. І йому не в голові, що варто жару зі спіралі перекинутися на папір чи одяг, як повибухають усі його казани. Натомість художник чекає, щоб чоловік, нарешті, похвалив його монолог. Хіба не для цього той сюди ходить?

Але чоловік ніяк не може викашляти давкий скоромний дим зі своїх легенів. Не розгинаючись і мотиляючи лівою рукою, немов пропелером, він все ж дотягується до шнура й ліквідує загрозу пожежі. У правій руці він стискає батьківську пляшку. Що з нею тепер робити, він не знає.

* * *

Що з нею тепер робити — я не знаю!

Дружина, не роздягаючись, у пальті й чоботах валиться на диван і плаче. Що сталося?

Тільки обмивши обличчя холодною водою, дружина заспокоюється. Вона щойно з полікліники, де намагалася взяти виписку з карточки дитини для її нового садочка.

Дільнична врачиха вислухала її і заявила, що в неї немає зошита.

Якого зошита?

В який би я могла внести запис. Ви принесли зошит?

Ні.

Ну тоді принесете завтра.

А чому не можна написати на аркуші?

Так не годиться.

Дружина не може повірити. Щойно вона пояснила врачисі їхню ситуацію. И те, як їм важко було, коли дитина мовчала. і як вони раділи, коли вона знову заговорила, і як зараз її цькують у старому садочку, ще й кажуть, що вона не бере програму. І що в новому садочку працюють чуйні та віддані педагоги. Тим більше, що там в неї буде подружка, дівчинка з їхнього ж будинку. А головне, що на це місце дуже багато охочих, і діяти треба зараз!

Не думайте, каже на це врачиха, що ви такі унікальні. Зараз усім тяжко. Ця дитина — ваш хрест, от ви його й несіть. В неї, якщо не помиляюся, діагноз. А чи знають про це у новому садочку? Чи ви приховали від них цей факт? Так? Що ж, я так і знала! Тому мовчіть і тримайте себе в руках. І на прийом до лікаря ходіть із зошитом, якщо ви хочете, щоб вашу дитину взяли в нормальний садок. Там, де нормальні діти виховуються згідно із затвердженою в міністерстві програмою.

Але ж, підскакує дружина, але ж…

Врачиха також підводиться і, мов сокиру, здіймає над головою дружини тему обліку. З якого, між іншим, дівчинку ще ніхто не знімав. А для розумово відсталих в нас є відповідні заклади. Там теж працюють не звірі, а фахівці. Що тут не ясно?!

Дружина сповзає на стілець. Але одразу ж випростується.

Мені потрібна довідка, каже вона. Ім’я, рік народження, щеплення. Ви зобов’язані.

Кому, сміється врачиха, вам? Я ж вам не плачуся на свого чоловіка. Бо, якщо я розкрию рота, то вам мало не здастся!

Вона розчахує двері й гукає наступного пацієнта. Якась дрібна жінка зі своїм губатим сином вмить заполоняє кабінет і притискає дружину до деренькучої скляної шафи з зеленкою й бинтами. Вухо у хлопця замотано камфорним компресом із кількох шарів жовто-сірої вати. Хлопець кахикає так, наче в нього не легені, а барабан полкового оркестра на марші. Опинившися в кабінеті, його мати першим ділом захоплює стілець. Разом із врачихою вони двома потужними соплами здувають дружину в коридор, де її гарпунами поглядів добиває стражденна черга.

От що нам, питає дружина, робити?!

Чоловік не відповідає.